Те, що не відображається

Спочатку ми йшли прямими білосніжними коридорами — без вікон і дверей. А потім, звернувши за кут, опинилися в круглій дзеркальній залі. Спершу я подумав, що вона теж без виходу, аж раптом праворуч від нас почувся якийсь рух.

«Хтось є за стінами?» — подумав я, настороживши вуха й втупившись у той бік.

Із дзеркала на мене дивився я — маленький чорненький шотландський тер’єр у п’ятому поколінні. Я перевів погляд на Анісію — це була вона і водночас ні. Щось у ній змінилося, ледь вловимо, але я ніяк не міг зрозуміти що саме. Я швидко відірвав погляд від відображення і подивився прямо на дівчинку. Нічого. Та сама Анісія. І тут мене вдарила думка, швидка, як м’ячик у парку:

«Помічник короля не відображається у дзеркалі!»

Я знову подивився на стіну, потім на стелю — без змін: лише я і Анісія.

«Казати чи ні?»

Анісія глянула на мене.

— Що сталося? — питав її погляд.

Я насупив брови й ледь кивнув у бік дзеркала: «Він не відображається».

«Зрозуміє?»

Вона зрозуміла, я побачив це одразу.

Анісія вже збиралася щось сказати, як раптом дзеркальна стіна відсунулася, і до нас вийшла дівчинка років восьми. У неї, як і в інших дітей, була світла шкіра і біле волосся. Лише одяг відрізнявся — вона була вся в чорному.

«Помічниця по дому?» — подумав я, згадавши жінку, яка приходила до Марусі мити вікна. Вона теж була в чорному.

— Кімнати готові, пане, — тихо мовила дівчинка, не піднімаючи очей.

Правиця кивнув головою й полетів геть. Дівчинка поспішила за ним, а ми, не маючи вибору, рушили до кімнат. Щойно ми зайшли за дзеркальну стіну, вона зачинилася.

— Ні! — закричала Анісія, намагаючись намацати щось схоже на ручку.

— Шукай кнопку! — мовив я, згадавши, як у великому магазині одна жінка натиснула кнопку, і двері до вбиральні відкрилися.

— Я не можу її знайти! — запанікувала дівчинка.

— Бо її тут немає, — почули ми тихий голос.

Я принюхався — Хіпнорія.

Ми озирнулися, але її ніде не було видно. У кімнаті стояли два крісла, журнальний столик, одна лампа, золоте дзеркало і двоє дверей.

— Анісіє, перевір кімнати.

Вона вже рушила до одних дверей, як ми знову почули:

— Я тут…

«“Я тут” — це де?» — подумав я, намагаючись знайти її очима. Марно. Я відчував її запах, але не міг зрозуміти, де саме вона.