Король без запаху

Ми пройшли крізь базар і вийшли на широку площу. Тут уже ніхто нічого не продавав і майже ніхто не ходив. Посеред площі стояла висока брама, зроблена зі світлого каменю. Вхід до неї загороджували дві кремезні маймурії. У них були великі червоні крила, міцні чорні тулуби, маленькі голови й червоні очі, як у бика, коли його розлютують.
— Хіпноріє, нам сюди? — тихо запитав я.
— Так, — відповіла вона, підлітаючи до охоронців.
«А у неї міцне серце!..» — подумав я, з-під лоба спостерігаючи, як Хіпнорія підлетіла до них. На їхньому тлі вона здавалася дуже маленькою і крихкою. Чомусь згадав, як я грався й розбив чашку Марусі, і вона вперше на мене закричала. Я мимоволі скрутив вушка — ніяк не міг змиритися, що Маруся накричала на мене через якесь скло.
Наді мною схилилася Анісія й узяла мене на руки:
— Все буде добре, не хвилюйся!
Маймурії стояли осторонь, Хіпнорії не було видно, а Анісія, не сказавши більше жодного слова, ступила за браму. Я піджав хвостик, бо за крок від неї перед нами виросла стіна.
— Анісіє! — закричав я.
На моє щастя зіткнення не сталося — ми ковзнули вниз по гірці, на яку мені Маруся забороняла видиратися.
— Ось і мрія здійснилася… — простогнав я.
Дівчинка мовчала, лише міцніше притискала мене до себе. Ми продовжували падати в повній темноті. Один оберт, другий, третій — і вже лежимо на чомусь м’якому.
Перед очима, посеред білосніжної зали, стояв високий трон, зроблений із того самого світлого каменю, що й брама.
Я настовбурчив шерсть.
«Мені це не подобається…»
Я вже хотів щось сказати, як раптом почув повільні кроки. Я озирнувся і побачив його.
«Це король Крал Тавшаніум?»
Він був зростом, як доросла людина. Вбраний у білий одяг, на руках — білі рукавиці, на голові — важкий шолом із короною, усипаний камінцями. Камінці мерехтіли, але не так, як на брамі — холодніше.
Я принюхався — нічого. Він не пах, і від цього мені стало ще тривожніше.
Король зупинився перед нами. Анісія піднялася на ноги й, поклавши мене поруч, уклонилася йому.
«Отже, це і є вшанування короля?» — подумав я й про всяк випадок повторив за нею. Думаю, виглядало це трохи незграбно, але що можна чекати від пса. Пес навчений слухати господаря і бігати за кісткою… А кісток у залі не було.
«Він людина?» — подумав я, намагаючись хоч щось розгледіти за одягом і шоломом. Шолом закривав обличчя, але я був певен: він дивиться саме на мене.
Я притиснув вуха.
«Тільки б нічого не сказати не так…»
— Хто з вас їв армушу? — нарешті пролунав його спокійний голос.
— Армушу? — перепитала дівчинка, зобразивши здивування.
— Фрукт при вході у володіння Рюярія, — холодно відповів король.
Анісія мовчала.
«Де ж Хіпнорія?.. Він відчує брехню, якщо дівчинка заговорить…»
— Я відчуваю її запах.
«Що ж робити?»
Я набрався хоробрості. Випрямився, розправив хвостик і мовив:
— Ваше Величносте, я пес і славлюся добрим нюхом. Та ніякого запаху не відчуваю в цій залі, навіть вашого!
Король нічого не відповів, але я був певен: у нього сіпнулося око — це відчула моя шерсть.
Король Крал Тавшаніум помовчав ще деякий час, а потім мовив тим самим голосом:
— Правице.
До зали залетіла різнокольорова маймурія. Її барви нагадали мені метелика.
«Їй можна вірити?»
— Проведіть наших гостей до їхніх кімнат.
Маймурія мовчки вклонилася й, махнувши нам лапкою, полетіла за колону.
— Га-гав-фі… — тихо мовила Анісія, звертаючись до мене.
Я здивовано повів очима, бо моєю мовою це означало «дякую».
«Я знав, що Анісія мене розуміє, але з якого часу вона знає мою мову?..»