Базар Рюярія

Ми стояли біля золотої брами, що, здавалося, сягала неба. Може, так і було, або ж з висоти мого зросту мені так здавалося.
— Поглянь, які смарагди! — Анісія погладила камінці на брамі, затамувавши подих.
«І що такого гарного в цих камінцях… — подумав я, принюхуючись до них. — Пахне несмачно».
— Поспішимо! — Хіпнорія обережно підштовхнула мене вперед, ніби нагадуючи, що Крал Тавшаніум не любить чекати.
«Подумаєш, король… — буркнув я про себе. — У Марусі кісток для мене точно більше».
— Ходімо, Жорже! — Анісія ступила за браму, і в мене не було іншого вибору як поспішити за нею.
Я ступив за браму слідом за нею — і на мить завмер. Я ніяк не очікував, що опинюся на базарі.
«У нас теж базар при вході в місто? — подумав я, принюхуючись. — Ні риби, ні квашеної капусти… І продавці не кричать!»
Тут усе було іншим: над прилавками висіли кольорові полотна, що колихалися без вітру, а на столах лежали фрукти дивних форм і кольорів. Одні світилися зсередини, інші були вкриті тонкою лускою, як у змії, а ще деякі нагадували банани — тільки червоні й пахли тухлим м’ясом.
«Як вони це їдять?» — подумав я, трохи розгублено.
Анісія одразу потягнулася вперед, очі в неї блищали від цікавості.
— Яка краса, Жорже!
— Краса? — здивувався я, не розділяючи її захоплення.
Ми пішли між рядами, повільно просуваючись уперед. Ряди були вузькі, у натовпі було багато маймурій і дітей, але ніхто не штовхався.
«Дивно… — подумав я. — На нашому базарі мене б уже точно хтось зачепив».
— Хіпноріє, — тихо мовила Анісія, — а чому всі діти однакові?
«Однакові? Про що вона?»
Я принюхався — діти пахли по-різному.
— У Рюярії у всіх дітей світла шкіра і біле волосся, — так само тихо відповіла Хіпнорія.
— Завжди?
— Завжди.
Хіпнорія трохи помовчала, а потім додала ледь чутно, що навіть мені довелося підняти вуха, щоб розчути:
— На це воля короля.
«Знову цей король…» — подумав я і настовбурчив шерсть, сам не знаю чому.