Правила Рюярія

Анісія повільно йшла вперед, з дитячою цікавістю розглядаючи все навкруги. Дерева залишилися позаду, а біла істота так і не підлетіла до нас — лише кружляла в небі, кричачи:

— Кихи-и!

Від цього звуку мені ставало моторошно. Ніяк не міг позбутися відчуття, що вона може вирвати мене з рук Анісії й понести далеко в гори.

«Тут є гори?» — я напружив зір і таки розгледів у далині білосніжні вершини.

«Це сніг або ж вихід з планети? Після цієї подорожі я точно не полюблю небо, як його любить дівчинка…»

Анісія нахилилася до квітки, і перш ніж я встиг сказати: “Стій, вона може бути отруйною”, — торкнулася її пальцями.

Мені здалося, що квітка ледь ворухнулася. Я примружив очі.

«Та ні… просто здалося. Квітки неживі.»

Але наступна квітка, повз яку вона пройшла, теж ворухнулася. Я принюхався. Пахло солодко, занадто солодко для звичайних рослин.

— Відпустити тебе, Жорже? — запитала вона, підходячи до дерева з рожевими плодами.

— Ні, якщо ти не проти, — відповів я, міцніше притискаючись до її руки.

— Гаразд.

Вона зірвала плід. На дереві він мерехтів блискітками, як інколи нігті Марусі, але в її руці став просто рожевим.

— Воно тепле, Жорже! — засміялася Анісія.

— Тільки не їж… — вигукнув я, але вона була швидша. У повітрі запахло малиново-кавунним запахом, і мені раптом теж захотілося спробувати.

— Тільки нікому не говоріть, що їли армушу, — з-під гілок визирнула маленька мордочка.

«У неї дуже коротка шерсть…» — здивувався я.

Істота сповзла з дерева: маленька, світлошкіра, з золотими крилами й довгим хвостиком.

«Знову якась нова… У Рюярії їх, мабуть, як собак у місті.»

— Привіт! Я Хіпнорія! — сказала вона. — А тебе як звати?

— Анісія. А це Жорж.

Анісія поставила мене на землю, і я чемно протягнув лапку.

— Який милий…

— Пес, — підказав я. Мені здалося, що Хіпнорія вперше бачить шотландського тер’єра у п’ятому поколінні.

— Якось до нас завітала дівчинка з хом’ячком, а до цього був хлопчик з ящіркою, а до нього — з лабрадором…

— Це і є пес! — образився я.

— Вибач, — вона почервоніла.

Я здивувався.

«Істотам теж буває соромно…»

— Жорже! — суворо сказала Анісія.

«Вона хоче, щоб я був милим…»

— Розумію, я дещо гарніший за лабрадора, тож не дивно, що ти не зрозуміла… До речі, хто ти? Не думаю, що тобі сподобається, якщо ми називатимемо тебе істотою.

— Ш-ш-ш, — Хіпнорія притиснула хвостик до мого рота. — Я з роду Маймурії. А це слово… не вживається у Рюярії.

— Чому? — запитала Анісія, ховаючи плід у кишеню.

— Я... не знаю… Ходімо, зараз у нас є термінова справа — потрібно вшанувати короля. Не гаймося, він не любить чекати!

Вона ледь здійнялася в небо й полетіла в бік білосніжних гір. Ми пішли слідом.

З хвилину Хіпнорія мовчала. Було помітно, що вона про щось думає, а потім заговорила, звертаючись до дівчинки:

— Армуша дає силу. Ти не відчула бадьорості?

— Відчуваю, — усміхнулася Анісія.

Хіпнорія різко зупинилася в повітрі.

— Сховай її. Король Крал Тавшаніум не любить, коли хтось сильніший за нього.

— А що він ще не любить? — спитав я.

— Коли йому брешуть.

Ми одночасно завмерли.

— І що нам робити? — занепокоїлась Анісія.

— Брехати, — спокійно відповіла Хіпнорія.

Гір попереду вже не було видно, бо ж це були не гори, а золота брама.