Поріг Рюярія

Я подивився назад — позаду нас також нічого. Біла стіна була всюди. Із кольорового лише ми, трава під ногами, синє небо над нами, ліхтар і дивна істота на ім’я Аурія.

«Може, смаколик був зіпсований… І ми потрапили до раю…» — подумав я.

— Але Анісія не їла смаколик, — мовила Аурія, ліниво роздивляючись пальці ніг. — Це не рай, Жорже. Він так не виглядає.

— А як? — спитав я.

Я часто чув, як хлопці Марусі говорили, що вона не потрапить у рай, і вона засмучувалася, інколи навіть плакала. Мені стало цікаво. Не один день я витратив на його пошуки, але так і не знайшов.

Аурія трохи помовчала, повільно змахуючи крилами. Я вже подумав, що вона скаже мені де він, та замість цього почув:

— Я не знаю, де рай і як він виглядає. Просто знаю, що він не на цій планеті.

«Рюярій — це планета?..»

— Жорже, ходімо! — мовила Анісія, рушивши до стіни. — Чим швидше зрозуміємо чому ми тут, тим швидше повернемося додому.

— Але, Анісіє, там… стіна! — я так і стояв на місці.

— Особисто я не бачу ніякої стіни, — відповіла дівчинка, зупинившись.

Вона підійшла до мене, нахилилася і швидко взяла на руки, я навіть гавкнути не встиг.

— А так що ти бачиш? — запитала вона.

«Ну став я вище… Це щось змінює?» — промайнуло в голові.

Маруся привчила мене виконувати команди, тож я слухняно подивився вперед. Знову біла стіна.

— Ти не так дивишся, — сказала Аурія, розправляючи крила. За мить вона здійнялася вгору, покружляла над ліхтарем і, підлетівши до мене, мовила: — Дивися серцем, Жорже.

— Собак цьому не вчать! — заскиглив я, але все ж подивився у бік стіни. — Що це?..

Я сіпнувся на руках Анісії. Якби вона не тримала мене міцно, я б точно впав. Я більше не бачив білу стіну. Переді мною відкрилася дорога. З одного боку росли пальми з плодами салаку, з іншого — дерева з хурмою.

— Кихи-и! — почув я в небі.

Я підняв очі й здивовано зойкнув — щось між людським «ой!» і собачим «р-рр!». У небі літала інша істота. Вона теж мала білі крила, але була вдвічі більша за Аурію і вкрита короткою білою шерстю.

— Ходімо! — мовила Анісія, зробивши ще один крок уперед.

Я ж сидів у неї на руках, сподіваючись, що вона не помітила, як тремтить мій хвостик.