Вартова Рюярія

— Ти його роздавиш! — Анісія підхопила мене й поставила на лапки поруч.

Я загарчав проти своєї волі. Те, що я побачив, мене справді здивувало: маленьке чорне пухнасте створіння з мордочкою мавпочки і білосніжними крилами, як у того папуги, якого я колись бачив у зоомагазині.

«Той ще й куснув мене за вухо! — буркнув я про себе. — А Маруся не дозволила схопити його у відповідь за крило… Це ж не буде кусатися?»

— Гуавв-ув! — сказав я, але замість звичного гавкоту почув:

— Хто це?

«Що? Мій голос…» — здивувався я і навіть підстрибнув від переляку.

Анісія здивувалася не менше. Вона прикрила рот рукою, а її очі стали круглі, мов перепелині яйця.

— Жорже, ти… розмовляєш! — радісно вигукнула вона.

«І чому вона дивується? Ми ж завжди розмовляли… Їй не подобався мій голос?»

— Ласкаво просимо до Рюярію! — істота підійшла ближче, протягуючи лапку для привітання. — Я Аурія, а ти Жорж — шотландський тер’єр у п’ятому поколінні. Ти любиш сосиски, спиш, ховаючи мордочку під лапки, взуття не чіпаєш, але шнурівки погризти не проти.

— Це я… — тихо сказав я, даючи лапку у відповідь.

Я чекав.

«Де смаколик?..»

Аурія усміхнулася, ніби знала, про що я думаю, і відпустила мою лапку. Потім повернулася до Анісії:

— Вітаю і тебе, Анісіє!

«Який сором… — подумав я, похнюпивши мордочку. — І чого я чекав смаколика?»

Я не бачив, але спиною відчув, що Аурія усміхається.

— А звідки ти знаєш про Жоржа? — запитала Анісія.

«А справді, звідки?»

— Я вартова Рюярія, — відповіла Аурія, нахиляючись до землі.

Пухнастий чубчик торкнувся трави, крила піднялися вгору, ніби вона от-от злетить, і я відчув знайомий запах лаванди, як удома, коли Маруся готує собі теплу ванну перед сном.

— Я бачу не зовнішнє, а те, що істоти зазвичай ховають. І чую те, про що вони мовчать, — сказала вона, злетівши вище.

Аурія описала коло над Анісією й додала спокійно:

— Одинадцять земних років. Ти любиш говорити правду. Після сніданку їси шоколадне печиво, і щодня читаєш книгу.

— О-о-о! — засміялася дівчинка. — Ти… провидиця!

— Ні, я вартова. Моя справа — пропускати до Рюярія тих, у кого чисте серце.

Вона сіла на ліхтар.

— Рюярій чекає, — мовила вона. — Та він не завжди там, де здається.

«Гуавв-ув?..» — здивувався я, бо тільки тоді помітив: за ліхтарем була біла стіна.