Звичайний день? Не зовсім…

На перший погляд це був звичайний день. Маруся, моя господарка, збираючись у гості до свого хлопця, закинула мене до сусідів, за що я зовсім не образився, бо дуже любив гратися з Анісією, одинадцятирічною дівчинкою. Вона кидала мені м’ячик, стрибала разом зі мною, ми навіть разом ховалися під ліжко.

— Гав-гав! — забіг я з радістю до її кімнати.

Вона сиділа на килимі посеред кімнати, тримаючи в руках старий журнал.

«Ми не будемо гратися?» — промайнуло в голові, коли я намагався загальмувати.

Я хотів зупинитися, справді хотів. Але лапки по килиму лише ковзнули і наступної миті «бух», і я врізався просто в Анісію.

Дівчинка похитнулася, журнал випав з рук, а я перекотився через себе й уткнувся носом у сторінки.

— Ти теж хочеш почитати, Жорже? — почув я її ніжний голос.

Анісія засміялася, і вже за хвилину я, сам не розуміючи як, сидів у неї на колінах, і ми разом дивилися в журнал.

— Це зорі, — мовила вона, тицяючи пальцем у малюнок. — Ти ж помічав їх у небі?

— Гафф-ф!

— Я знала, що ти розумний хлопчик!

Вона погладила мене по голові, пригостила смаколиком, а потім знову провела пальцем по сторінці.

— Поглянь, це Велика Ведмедиця. Її легко знайти, достатньо знати форму «ковша».

«Ківш? — подумав я. — Де ківш? І чому він не на кухні?»

— А це Полярна зірка, бачиш? Якщо провести лінію від крайніх зір «ковша», можна знайти її. Вона майже не рухається й показує, де північ.

Я дивився на малюнок. Там були якісь цятки… Було багато цяток.

« На небі зірки інші...»

— А ось Оріон, бачиш? Три яскраві зорі в ряд — це його пояс.

«Ці три цятки пояс? — промайнуло в голові. — У Марусі теж є пояс, але він не світиться…»

— А це Бетельгейзе. Вона така велика, що якби була на місці Сонця, могла б дістатися аж до орбіти Юпітера! — говорила далі вона, впевнено й радісно, ніби це все було дуже важливо.

Я не зовсім розумів, але слухав, бо подобалося слухати її голос; Анісія перегорнула сторінку.

— Юпітер — найбільша планета. Такий великий, що в нього помістилися б усі інші. І там є Велика Червона Пляма — буря, яка триває сотні років.

Я позіхнув і поклав голову їй на коліна. Було тепло.

— Меркурій найближчий до Сонця. Там немає повітря, і вдень дуже гаряче, а вночі — крижано холодно, — читала вона. — Уявляєш?

«Без повітря?.. — подумав я ліниво. — Невже навіть понюхати нічого?»

Анісія перегорнула сторінку:

— Венера майже така ж за розміром, як Земля, але її атмосфера така густа й гаряча, що там плавиться навіть свинець.

«Атмосфера. Свинець… — позіхнув я. — І навіщо дівчинці цікавитися космосом?.. Космос? Звідки я це знаю?»

— Марс червоний через пил із заліза...

Її голос став далеким. Тепло. Тихо. М’яко.

«А вона любить небо… — промайнуло в голові. — Добре птахам, вони вміють літати…»

Я заплющив очі, і вже десь здалеку почув:

— Ласкаво просимо до Рюярію!

«Рюярію? Це де? Це… не гірка з кісточок і м’яса?»

Я потягнувся до неї, але вона віддалилася. Ще крок лапкою вперед — і я почав падати.

Я падав просто на гірку з кісточок і м’яса, але впав на щось м’яке, і замість тріску чи вереску почув:

— Ласкаво просимо до Рюярію!