Розділ 8

Марина

Серце прискорено билося. І не через те, що нам довелося втікати від того діда, ні. Просто… Кирило збирався мене поцілувати… Ще б мить і він це зробив би, якби не клятий бородатий дід!

Надворі сутеніло. Набережна, якою ми йшли, тримаючись за руки, була осяяна вогнями. А темна вода відзеркалювала це світло й здавалося, що воно мерехтить від хвиль. Повітря тут було надто вологим, прохолодним і плаття вже мене погано зігрівало, хоча й мало довгі рукави. 

– Ти змерзла! – тепла рука Кирила обійняла мене за плечі, через що ми трохи сповільнили темп. Поряд з ним було дуже затишно, спокійно. Почувалася я окриленою та щасливою. Нарешті мене помітив хлопець, який дуже подобався мені в усьому, і його навіть не страшило те, що я без кінця потрапляла у халепи, а разом зі мною й він.

Поки Кирило розповідав про свою роботу, я думала про те, чи наважиться він мене знову поцілувати. 

– Маринко, де ж ти таки навчаєшся? – раптом спитав мене й поглянув ще й досі трохи червоними після зоопарку очима.

Це запитання мене трохи засмутило. Я ж йому сьогодні про це казала. І про практику теж, про молокозавод, лабораторію…

– Ти мене не слухаєш, я вже відповідала сьогодні, що…

Та договорити я не встигла, бо несподівано позаду мене щось так страшно гаркнуло, що я негайно, за одну мить, вибралася на Кирила, вчепилася в нього руками та ногами й стала верещати, заховавши обличчя біля шиї хлопця.

– Вибачте, заради бога, він не кусається, – пролунало за моєю спиною.

Я не хотіла озиратися на того чоловіка, що, вочевидь, вигулював свого пса. Мені й на Кирилові було дуже комфортно. А головне, безпечно, особливо після того, як він обійняв мене за спину.

– Все гаразд, – пробурмотіла перехожому, вдихаючи чудесний аромат Кирилової шкіри та парфумів. Здається, тепер я буду його нюхати щоразу. 

– Вибачте, – ще раз перепросив чоловік і я почула, що вони стали віддалятися.

– Може тобі краще не злазити з моїх рук? 

Чесно кажучи, я була не проти. Навіть усміхнулася йому, відхилившись та поглянувши на хлопця знизу вгору. І одразу ж зрозуміла, що він от-от готовий мене поцілувати. 

Закрила замріяно повіки й прочинила губи, затамувавши дихання. Ще мить і…

– Лже-Юля!

Розплющила очі широко й перелякано витріщилася на Кирила, який уже дивився туди, звідки лунав знайомий мені голос. 

– І Асклепій тут! Нічого не хочете мені пояснити?

Пояснювати Бородатому чупа-чупсові я нічого не збиралася, тож прудко зіскочила з Кирила й заховалася за його спиною. А що? Нехай рятує мене від цього небезпечного хлопця знову!

– Що ти хотів би почути? – запитав Кирило. Віднайшовши мою руку, переплів наші пальці, від чого мені стало спокійніше.

– Насамперед, чому Юля, – він наголосив на імені, – не сказала, що вона зовсім не Юля?! І як взагалі змогла пройти повз охорону на територію інституту? Це ж треба було так прикидатися гарно, щоб ми повірили! Хто тобі сказав, як потрапити до нас? Розповідай!

Визирнула з-за Кирила, примруживши очі. Бородатий стояв, вперши руки в боки й чекав моєї відповіді.

– Слухай, пінгвінчику, а чи не занадто багато ти на себе береш? 

– Я з Юлею розмовляю! Тьху, тобто зі Лже-Юлею. Справжня Юля прийшла на годину пізніше, як і повинна була. Тоді ми тебе й розкусили! Чому ти нам брехала? Навіщо? Хто тебе підіслав?

Мені здавалося, що цей високий хлопчина от-от мене схопить і знову потягне на досліди чи органи віддавати.

– Ніхто мене не підсилав, я сама прийшла. Випадково.

Дивитися на Льодяника я не хотіла, він і досі добряче мене страшив. 

– Випадково?! Тобто як це випадково? Отак взяла й пройшла собі на прохідній охорону? І мовчала? І не спитала, куди потрапила?

– А ви мені хоч слово дали вставити?! – огризнулася, нарешті показавшись з-за Кирила. – Говорили, говорили! Без упину! Як у вас лишень дихання стільки молоти вистачає? І я не сама туди зайшла, а твій друг з брекетами мене затягнув на територію! Як його там? Ілля чи як? А тоді як ви мене на органи зібралися віддавати, тоді я й зрозуміла, що пора вшиватися з вашої Зони 51.

– Юля! 

– Мене звати Марина! – обурилася й теж стала руки в боки навпроти хлопця.

– Так, стоп! – втрутився Кирило. – А що там у вас взагалі за контора така секретна? 

Бородатий випрямився, гордо задерши підборіддя, поправив поли свого піджака.

– Науково-дослідний інститут фізики імені Ціммермана. 

– Всього лиш? – Кирило усміхнувся, а в мене брови на лоб полізли. – А розтини собак до чого тут?

– Ну, ми так спілкуємось… – він виправдовувався і виглядав уже не таким впевненим. – Це наш сленг, розумієш? Ми мали розбирати робо-пса, а потім продати деталі… на органи, – Бородатий почухав потилицю і серйозно на мене подивився. – А ти… ти подумала, що… що ми хочемо тебе? На органи?

– А що я мала подумати? – хоч і відповідала роздратовано, все одно з'явилося полегшення на душі. Мене не намагалися розшукувати, аби "підчистити сліди" і віддавати на органи теж ніхто не збирався. – Ви всі там такі дивні…