Розділ 7

Кирило

Щойно Марина увійшла, мені здалось, що всередині щось перевернулось. Ця реакція на дівчину лякає мене, але водночас я нічого зробити з собою не можу. Наче вже й не підліток, щоб так реагувати на дівчину, а щоразу, коли її бачу – не можу контролювати своїх почуттів та дій. І геть не важливо як я її бачу – майже непритомну на стоматологічному кріслі, чи коли вона видряпалась на сітку та трималась за стовпа. У будь-якому вигляді вона здається мені прекрасною.

Так і зараз – налякана, закриває обличчя руками, а я готовий тримати її так на руках скільки скаже, аби лише відчувати її поряд з собою. 

Та все добре рано чи пізно закінчується, так само і зараз. Довелось поставити дівчину на підлогу, аби не привертати зайвої уваги та не налякати саму блакитнооку, що вже сміялась і з власної реакції і з гусака, який хоч і відійшов подалі, та все одно періодично обертався та сичав у наш бік. От гад пернатий, на суп тебе пустити треба!

– Марин, – взявши її за руку, приховав посмішку, що рвалась на волю, намагаючись зберігати незворушний вигляд. Цікаво, скільки їй років? Але не хочеться аж так запитувати, не пристойно якось. Та й дивно. Але дівчина вже дивилась на мене, очікуючи на запитання та вела мене кудись вглиб зоопарку, – А коли у тебе день народження?

– 14 липня, а в тебе?

– 8 червня, – дівчина кивнула та пішла вперед, а я нарешті зітхнув полегшено. Не звихнута на нумерології. Хвала небесам. Останній раз подібна розмова завершилась детальним складанням натальної карти у якомусь застосунку та лекцією про кармічні хвости. Але, схоже, Марина цим не цікавилась. Хоча, дивлячись на її щасливу посмішку, я розумів, що навіть якби вона мотала ляльки вуду, я б, мабуть, бігав ночами по лісу, збираючи їй трави для цього, чи що там треба.

Очманіти, лиш третя зустріч, якщо рахувати дні, а не самі зустрічі, а я вже про таке думаю. Ну, їй-богу, мов в пубертат провалився.

– А де ти навчаєшся? – дівчина підвелась та обернулась… тримаючи в руках морську свинку. Чорт забирай. І сказати ж не можна. Якось не хотілося виглядати слабаком. І втікати не варіант. 

Вона так само чарівно посміхалась своєю щирою посмішкою, дивилась осяяним поглядом, щось говорила, простягаючи гризуна, а я відчував, як горло стискалося. 

Марина простягнула мені велику, пухнасту свинючку й, аби не засмучувати її, я взяв тварину. Дівчина посміхнулась ще радісніше, я відчув, як сльози підступають до очей. Вона дістала з сумочки телефон і щось запитала, але слів я не розчув, бо дихати ставало важко, тому лише кивнув. Сподіваюсь, вона не запитувала, чи хочу я собі таку тваринку. 

Марина підійшла до мене, увімкнула камеру на телефоні, підняла мою руку зі свинкою до мого обличчя, я втягнув носом шерсть, вона посміхалась, а я відчував, як щоками котяться сльози. 

– Все добре? – заховавши телефон, вона дивилась на мене, але свинку забирати не квапилась. І лишень я хотів запропонувати відкласти тваринку, поки не помер від алергії, як до нас підійшла працівниця та принесла ще й шиншилу! Та щоб ти скисла! Марина ідею оцінила і тепер простягала до мене ще й шиншилу, все ще не забравши свинку. І не стримавши себе, я пчихнув. Раз. Другий. Десятий. 

Я пчихав і пчихав, стираючи сльози руками, а яких все ще тримав свинку, від чого до сліз липла шерсть. Очі вже не бачили нічого, окрім слабкого світла.

І лише коли у мене забрали мʼякий теплий клубочок та потягнули кудись, де не смерділо тирсою та шерстю, я знову зміг щось розчути. 

– Що з тобою? Може швидку? – Марина простягала мені серветки, а я ніяк не міг сфокусувати погляд. Перед очима все пливло, очі страшенно свербіли та сльозились, горло стискалось, дерло та здавалось, що всередині застряг клубок шерсті. Про пчихання, що не припинялось навіть на мить, взагалі краще мовчати. Тому просто взяв серветку та помахавши головою, на останньому подиху, прохрипів.

– Води. І щось від алергії. Будь-що. Я зараз, – залишивши дівчину біля зоопарку, побіг у інший кінець поверху. Здається, там були вбиральні. Мені потрібно вмитися. Змити кляту шерсть з обличчя та зняти мокрими руками її з одягу, інакше я не доживу до вечора. 

На все це мені знадобилось хвилин десять. Перед очима більше не пливло, але горло все ще стягувало. Те, що щось не так, видавало лиш червоне обличчя та червоні очі. І пчихання, що хоч і зменшилось, та не минуло. 

Вийшовши, побачив Марину, що нервово міряла кроками коридор і щойно помітила мене, підбігла, простягаючи пляшку води.

– Я не знайшла аптеки. Але ми можемо піти до лікарні, вона тут близько, – поглянувши на неї, відчув страшенний сором. Ну дорослий же дядько, мав би попередити хоч, що маю алергію на гризунів. Тому відпивши води, взяв її за руку та повів до виходу. Досить з нас на сьогодні тварин. Я ще жити хочу.

За кілька хвилин ми знайшли аптеку і я нарешті випив потрібні ліки.

– Пробач, я мав сказати про алергію. Просто не думав, що там будуть гризуни. Зазвичай у таких місцях всілякі слони, жирафи, дикобрази. Це моя провина.

– Це я винна, – геть спохмурнівши, вона дивилась собі під ноги, поки ми йшли у напрямку парку. Біля зеленої зони простягалась наша місцева річечка, що впадала в озеро. А посеред озера був маленький острівець, всіяний густими деревами. Ідеальне місце, а головне – там точно не буде гризунів.