Розділ 6

Кирило

Коли дівчина буквально звалилась на мене під час ранкової пробіжки, я зрозумів, що це – доля. Її тотальне невезіння зіграло мені на руку, тому пославши до біса здоровий спосіб життя, вирішив скористатися нагодою та спробувати запросити її на побачення. А що? Ну не вбʼє ж вона мене за це.

– Марин, а ти вільна завтра? – дівчина підняла на мене погляд і я помітив, як її щоки починають червоніти. Стримавши посмішку від того, яка вона мила, очікував на відповідь. Головне ж не тиснути, а то ще подумає, що я якийсь ненормальний.

– Думаю так, а що? – опустивши очі, вона продовжувала йти до виходу з футбольного поля, поки я сам відчував, що хвилююсь. Та що це зі мною? Що я дівчат на побачення ніколи не кликав? 

– А не хочеш сходити на каву? – чи від неочікуваності, чи від гілки, що валялась під ногами, але я сам перечепився і ледь не зарив носом, від чого дівчина розсміялась і, здається, трохи розслабилась.

– Не треба падати мені в ноги, – все ще посміюючись, вона поглянула на мене, посміхаючись і я, мов заворожений розглядав, як у її блакитних очах з вкрапленнями туманного сірого кольору грає світло, – Я згодна. Але в мене досі немає телефона, тож варто домовитись де та коли зустрінемось. Або можемо поштовими голубами обмінюватися.

– На жаль, голубів у мене немає, – пропонувати, щоб листи приносив їй мій пес, не наважився. По-перше, Макс і сам у трьох соснах заблудиться, по-друге, собаки її лякають. Тож краще відкласти ці жарти на потім, – Куди б ти хотіла сходити? – Марина задумалась на мить, коли ми вже дійшли до району, де я живу. Невже сусідка, а я й не помічав? 

– У нас відкрився на кілька днів контактний зоопарк, я б дуже хотіла сходити туди, – поглянувши на її миле обличчя, не міг відмовити. Це ж зоопарк. Там їх точно не буде. Там вольєри з жирафами всілякими, слонами та левами. Все пройде добре, я не осоромлюсь перед дівчиною на першому побаченні! 

– Залюбки. Тоді завтра о 17 тобі буде зручно? – зупинившись під будинком дівчини, очікував її відповіді. Марина поглянула на годинник і налякано округливши очі, кивнула та сказавши адресу, побігла до підʼїзду навіть не попрощавшись.

Марина

"Матінко, він запросив мене на побачення! А я погодилася!"

З цими думками я бігла додому, не вірячи в те, що могла йому сподобатися. Не те щоб я раніше ніколи не привертала увагу хлопців, просто… тільки не таких. Він немов з якоїсь мелодрами до мене зійшов. Височенний, симпатичний, бігає он, мабуть, щоранку, щоб бути у формі. І знову мене врятував. А то так і сиділа б там наверху в очікуванні того, що собака кудись подінеться.

Вдома ніхто навіть не здивувався, що я прийшла переодягатися. Тато лише захитав головою, мама важко зітхнула й пішла собі на кухню. Уля, яка саме збиралася до школи, щосили стримувала сміх. Швидко переодягнувшись, знову побігла на трамвай, молячись про себе, аби не зустріти вдруге того пса.

До молокозаводу, де я проходила практику, дісталася вчасно. Ще на прохідній зустріла Катерину Федорівну, якій і належав цей завод.

– Мариночко, доброго ранку! – як завжди чемно привіталася вона зі мною, змушуючи збавити швидкість. – Як тобі в нашій лабораторії? Не дуже складно все?

– Доброго ранку! Що ви, звісно ж ні! Ми все це в минулому семестрі проходили. А що не проходили, мені Яна пояснила.

Розповідати про те, що в лабораторії я боюся навіть лишній раз вдихнути, аби не наробити біди, я не насмілилася. А то ще не підпишуть мені звіт і що тоді? Відрахують з університету? Такого я собі дозволити точно не могла…

– Гаразд, після обіду зайдеш до мене в кабінет, я дам тобі матеріали деякі, можливо, згодяться. 

– Дякую вам!

Жінка знову мені усміхнулася, а потім пішла коридором до себе, я ж направилася в протилежну сторону – до роздягальні, де мене чекали мої речі – змінне взуття й білий халат. 

Весь день у лабораторії я тільки й думала про майбутнє побачення з Кирилом. А ті бактеріологічні посіви, якими так захоплювалася лаборантка Яна мені були абсолютно не цікавими. Я сиділа поряд з нею, сховавши від гріха подалі руки до кишень, і лише погоджувалася з усім, що вона мені казала. 

Після обіду, як і просила Катерина Федорівна, зайшла до неї в кабінет. 

– О, Мариночко, проходь, проходь! Чай будеш?

Її доброзичливість мене дивувала ще з перших днів на заводі. 

– Ні, дяк-кую, – я аж заїкнулася від незручності становища, – я вже пила…

– Тоді сідай, Мариночко, – вона показала на стілець, а потім взяла в руки телефон й зависла в ньому на кілька хвилин з дуже щасливим виразом обличчя. Мені залишалося лише дивитися в підлогу, знову засунувши руки до кишень халата. 

Знову задумалася про Кирила і наше майбутнє побачення. Як воно пройде? А чи не зіпсує його моя постійна невдача? Лише могла сподіватися, що ні, бо тваринок я обожнювала ще з дитинства, хоча вони мене часом не дуже…

– Ой, це мій синочок-розумничок писав. Такий хороший він у нас, вродливий, тільки ніяк собі дружину не знайде…

Катерина Федорівна ще щось лепетала про свою кровиночку, а я тим часом уявляла, як Кирило бере мене за руку. І лиш від однієї думки про це серце починало битися частіше.