Розділ 5

Марина

– Взагалі-то, Стьопка, я мало не загинула сьогодні! Двічі! – ввійшла та стала роззуватися. – Добрий вечір, тьоть Оля! 

– Добрий вечір, рибонько моя! – почула голос з кухні Степанової мами.

– Ходімо до мене в кімнату, – друг схопив мою руку й потягнув до себе. – Не здивований, що ти знову втрапила в халепу. Розповідай, – наказав мені, посадивши на своє ліжко. Сам же сів на стілець з коліщатками і під'їхав до мене ближче. 

Взялася розказувати йому все, що трапилося сьогодні. В деталях, емоційно. А Стьопка лише кивав та задумливо чухав підборіддя, ніби я знаходилася на сеансі у психолога, а не скаржилася другові на своє важке життя.

– а потім він попросив мій номер… Але телефон… – зробила вимучений вираз обличчя.

– Ти засмутилася, – з розумінням кивнув друг і продовжив уважно дивитися на мене крізь свої окуляри в товстій чорній оправі. 

– Він… мені сподобався, – замріяно усміхнулася, повернувшись до вікна. – Такий милий, турботливий. І ще дуже симпатичний. Здається, він живе в цьому домі. Ти його знаєш?

Поглянула жадібно на друга й він одразу ж все зрозумів.

– О, ні-ні! У свахи я не наймався! – він відкотився на стільці до комп'ютера й став його вмикати. – Ти казала, тобі допомога потрібна? Показуй, що там за халепа з твоїм кресленням.

Важко зітхнула, взяла табуретку, яка стояла в кутку кімнати, й впала поряд з другом.

Степан, хоч і на вигляд здавався ботаном, насправді був справжнім вундеркіндом. Принаймні, для мене точно. Якби не цей трохи сором'язливий, втім дуже розумний хлопець, я б уже давним-давно завалила всі іспити.

Друг відкрив електронну пошту, віднайшов мій лист, який я надіслала йому з дому, і став задумливо роздивлятися моє креслення технологічної лінії, яке я так-сяк зліпила для звіту з практики.

– Да-а-а, – протягнув він через кілька хвилин, похитав головою. – От скажи мені, чому навіть я, студент факультету інформаційних технологій, бачу, що це жахливо, а ти вважаєш, що і так зійде?…

Я лиш невинно покліпала йому у відповідь.

– Гаразд, гаразд, – його важке зітхання, напевно, навіть чула тьотя Оля, – зараз усе поясню тобі й ми виправимо. Але, дідько, скажи мені, чому цей пастеризатор так схожий на баян?

Відповіді, звісно ж, я не мала, тому просто знизала плечима.

Рішення навчатися на технологічному факультеті я прийняла спонтанно. Коли у ВНЗ був час приймання документів, я випадково проходила повз університет харчових технологій і подумала: "Чому б і ні?"

Загалом навчання мені подобалося, але були деякі речі, які я терпіти не могла. Як от креслення цих дурнуватих схем. 

Просиділи ми зі Стьопкою до пізнього вечора, а потім за мною заїхали батьки, щоб я не поверталася сама темними вулицями. 

– Бувай, Марино! Обережно там з ліфтом! – суворо наказав друг, а потім обійняв мене на прощання.

– Свят-свят! Тепер у ліфт я ні ногою! До побачення, тьоть Оль!

Двері зачинилися і я пішла вниз сходами, де біля під'їзду мене чекали мама з татом. Йшла повільно, тримаючи в серці надію, що зможу знову зустріти тут його. Мого рятівника Кирила. 

Це ж треба так! Скільки разів була у Стьопки, а ніколи його тут не бачила. Такого симпатичного хлопця я б точно не забула. Потім якось випитаю у Степана, коли він буде до цього краще розташованим.

Вийшовши надвір, трохи розчарувалася, бо дорогою Кирила так і не зустріла. 

– Привіт, доню! – батьки стояли під під'їздом і виглядали дуже щасливими. 

– Як твій день пройшов? – спитав тато й хитро усміхнувся, заворушивши своїми вусами. – Скільки розбила ваз сьогодні? Дорогого алкоголю в супермаркеті?

Вони давно прийняли моє тотальне невезіння, але жартувати з цього приводу не перестають. 

– Я застрягла в ліфті й впустила в ту дурнувату шахту телефон, – відповіла, винувато опустивши голову. 

Тато засміявся, мама втомлено зітхнула. 

– Сідай, поїхали, нещасне дитя. 

Залізла на заднє сидіння в наш старенький "Ланос" і стала роздумувати, де мені взяти грошей на новий телефон. Мабуть, доведеться знову влаштуватися промоутером на підробіток. Але це вже після того, як покінчу із практикою.

***

Вранці збудила мама. І хоч мені хотілося ще трішечки поніжитись у ліжку, змусила себе вставати та їхати на молокозавод, де й проходила практику останній місяць.

Тому поснідавши та налаштувавши себе хоча б на один нормальний день, вийшла з дому з гарним настроєм та пішла дворами в бік зупинки трамвая, що їхав до мого університету. Але не пройшла й кількох хвилин, як я знову втрапила в халепу…

Божечки, собака. Собацюра! Неслась просто на мене, з пащеки слина бризкала, очі шалені. Господи, точно скажена. Точно у неї сказ. Ще б пак, така здоровенна. Бігла, вдаряючись у землю міцними великими лапами, вуха розліталися, шерсть виблискувала на сонці. 

Мов той пекельний Цербер, показувала зуби, скалилась і ричала, пригинаючись, мов планувала на мене вискочити.