Розділ 4

Кирило

Після шаленого першого дня, після тих двох психів з дівчиною, єдине чого я прагнув – прийняти душ, повечеряти й лягти спати. Це ж лишень додуматись – записати лікареві, що працює лиш перший день сім пацієнтів одразу. Відчуваю, що сьогодні вночі мені снитимуться зуби. І не просто зуби, а той огрядний тип з козлиною борідкою, який пищав мов кабан, коли я йому знімав зубний камінь. Здуріти можна.

Підходячи до підʼїзду, помітив, як романтично гасне світло у вікнах будинку. Один за одним лампи розжарювання, що осяювали квартири жовтим сяйвом, згасали у вікнах, а слідом з деяких із них, на вулицю долинала чергова лайка. 

Он на першому поверсі бабуся Надія проклинає обленерго, бо в неї індукційна плита і варення не доварене. А з вікна третього поверху кричить Петро, що втратив нагоду додивитися футбольний матч. В когось кричать діти, в когось гавкають пси. Здавалось би, з віком нашого будинку, вже й дивуватись нічому, завжди тримаю про запас пачку свічок, бо тут регулярно вибиває мережу, але сусіди продовжують дивувати своєю сліпою вірою в безсмертність електромережі.

З цими думками й підіймався на свій улюблений 9 поверх, плануючи, як зараз розкрию пачку мівінки, заллю її окропом і буду мріяти про мамині голубці, які та обіцяла привезти завтра. 

І вже проходячи п'ятий поверх, почув чийсь приглушений крик.

– Ах ти ж… недоумок електронний! Та нащо я взагалі тебе тримаю! Куплю собі звичайну дзвонилку з кнопками, а тебе продам! Придуркуватий…

Судячи зі ступеня приреченості в голосі, дівчина точно не налаштована на розмови. Ще й голос долинав з шахти ліфта.

Підійшовши до дверей, прислухався. Всередині хтось, здається, боровся. Чи з ліфтом, чи з демонами, але звуки лунали застрашливі. 

– Вибачте, у вас там все гаразд?

Не встиг навіть зорієнтуватися, коли мене оглушив пронизливий крик.

– Рятуйте! – знову почувся стукіт, тепер я впевнений, що він лунає десь згори. Це вже погано, бо судячи зі всього, дівчина застрягла між поверхами. І, як на зло – нікого не викличеш, адже робочий день вже закінчився.

– Ви застрягли? – чорт, що я запитую? Ясна річ, що не просто так дівчина вирішила там посидіти та покричати.

– Так, спробуйте двері розсунути, будь ласочка, тут темно. І моторошно! Я хочу на волю! 

Знову почувся звук розсування дверей і я спробував вхопитися за зовнішні стулки, аби розсунути їх, але ті мов приклеїлись намертво та не бажали відчинятися.

– Не можу, схоже, вони заблоковані зсередини, – дівчина щось відповіла, але через шурхіт всередині кабіни не було чутно ані слова. А потім взагалі все затихло, змусивши мене хвилюватися. Що як з нею щось трапилось? Що як вона знепритомніла від нервів? Спробувавши ще раз смикнути двері, отримав точно такий же нульовий результат. Може запитати у сусідів, чи є в когось лом? Вставити між стулки та розламати? Ну так, доведеться потім відвалити купу грошей, але це краще, ніж залишити когось в біді, – Ви ще там? – господи, що я кажу? Звісно що там. Куди ж вона подінеться? І мов відчувши, що мені й без того ніяково за дурне запитання, жертва металобрухту сердито прокричала мені у відповідь.

– Ніт, бляха, вилізла через дах! Місія нездійсненна відпочиває!

І за мить почувся той самий звук розсування дверей. А потім щось клацнуло і двері почали розходитися. Я не бачив людини, що визирала з щілини, але був миттєво засліплений ліхтариком. Порожньою сходовою клітиною пронісся звук, подібний на писк і раптом той самий ліхтарик випав, прослизнувши прямісінько в шахту. І за мить почувся глухий звук падіння на цементну підлогу. 

– Вилазь вже звідти, я тримаю дверцята.

Посвітивши на дівчину, ледь не відступив. Та сама жертва Зони 51. Вона налякано дивилась на мене, примружуючись від світла ліхтарика, що схоже, засліплював її. 

– Я висоти боюся, – опустивши очі, відповіла дівчина.

– Я спіймаю тебе.

Вона вагалась лиш секунду, а потім таки вискочила з металевої пастки, ледве встигнувши до того, як дверцята знову зачинились, гучно гримнувши у тиші. Та щойно дівчина опинилась у мене в руках, світло спалахнуло і якщо ще мить тому вона виглядала щасливою від того, що опинилась на волі, то тепер перелякано дивилась на мене своїми величезними очима та ледь чутно прошепотіла.

– Ти?!

– Кирило, – не знаючи що ще відповісти, назвав своє імʼя і вже за звичкою хотів простягнути руку для привітання, коли зрозумів, що руки зайняті. Певно, усвідомивши, що вона досі висить на мені, мов мавпочка, незнайомка зіскочила і поправивши свою дивну сукню, відійшла на крок.

– Дякую. Ну я.. піду, – попри слова, вона так і не зрушила з місця, все ще дивлячись на мене.

– Може я проведу тебе? А то раптом на тебе там динозаври нападуть дорогою? 

– О, я б не здивувалась, – нервовий смішок вирвався з неї і дівчина нарешті відмерла, розвертаючись до сходів, що вели нагору.

– Може даси свій номер? Ти нічого такого не подумай, просто раптом ти ще раз застрягнеш у ліфті, або знову потрапиш до навіжених некромантів, я залюбки доєднаюсь до твоїх пригод, – картаючи себе за дурний жарт, помітив, як дівчина спохмурніла та опустила погляд, – Ні, то ні. Все нормально. Я не якийсь псих, чи сталкер.