Розділ 3

Марина

Дременула зі стоматології так швидко, що мало кеди не розлізлися! Бігла хвилин двадцять, аби втекти якомога далі від тієї клятої Зони 51. А коли нарешті сили покинули мене, впала на лавку, що трапилася на моєму шляху, й розридалася, вивільнюючи стрес. Серце ненормально гупало в грудях, не даючи навіть вдихнути. Чи то все через біг? Чи сльози?

Це ж треба було мені так втрапити! Ні дня без халеп! І що це в дідька було таке? Лабораторія якась піддослідна? Чи дійсно таємний об'єкт? Там навіть катівня була, хоча ніяких інструментів я там не помітила. Добре, що той стоматолог мене врятував. Можливо, одного дня я наважуся піти до нього та хоча б нормально подякую. І Стьопку з собою візьму. Бо якщо я постійно втрапляю в якісь неприємності, то він навпаки. Моєму другові дитинства надзвичайно щастить. 

Оговтавшись після побаченого, дістала люстерко й привела себе до людського виду, хоча очі й залишалися заплаканими. 

Зітхнула важко й підвела голову, щоб озирнутися, де я взагалі. Через дорогу висіла велика вивіска "Скейт-парк".

– Трясця його матері!

Підвелася сердито, втім, йти туди мені абсолютно не хотілося. На сьогодні досить пригод, баста. Знайшла поглядом автобусну зупинку й почимчикувала туди. Краще побуду вдома деякий час, поки всесвіт, який сьогодні по-особливому мене "любить", зжалиться та дозволить мені спокійно ходити вулицями міста.

Автобус був напівпустим, але в ньому все одно була неймовірна спека. І це ще й одинадцятої не було! І літо ще не вступило у свої законні права. До початку червня рівно два тижні, а там закінчення практики й початок сесії…

Несподівано гучно задзвонив мій телефон, розриваючи тишу в автобусі та привертаючи увагу бабусі, яка сиділа через прохід. Винувато їй посміхнулася й дістала телефон із сумочки.

Телефонував Степан.

– Ну то де ти, Мар? – сходу став запитувати він, навіть не давши сказати банальне "Алло!" – Довго ще? Шоу от-от розпочнеться.

– Стьопа, яке шоу? Мене тут мало не прикінчили, а ти знов про свій скейт-парк! 

– Тобто мало не прикінчили? Що трапилось?

– Схоже, я забрела туди, де звичайним людям не місце! Якийсь режимний об'єкт чи що! Вони хотіли… – зиркнула на бабцю, яка, схоже, дуже гарно вдавала, що їй геть не цікава моя розмова з другом, але насправді навіть не дихала, щоб бодай не пропустити хоч одне слово. – Вони хотіли мене на органи, – прошепотіла в слухавку, але Стьопка мене не почув.

– Що? Ти можеш голосніше говорити! Що це в тебе там так гримить?

– Я в автобусі, – розсердилася на друга ні за що. – Зустріньмося ввечері, я все тобі розповім.

– Домовилися. Тоді приходь до мене десь о сьомій.

Попрощавшись зі Стьопкою, знову поглянула на бабусю. Ні, вона таки розчарувалася, що я не стала нічого розповідати. Ага, розігналася! Щоб мене ті дві штахетини знайшли й таки зробили, що хотіли? Не дочекаються! 

Ще раз пройшлася спогадами по цій "пригоді" й зробила висновок, що без мого рятівника була б я зараз десь на підпільному операційному столі! 

А стоматолог був симпатичним одначе. Мав темне волосся, гарненьке обличчя та високу статуру. Але найбільше мені запам'яталися оливкові очі, обрамлені темними густими віями. Я про такі могла тільки мріяти…

Загалом, якби ми зустрілися в інший час та в іншому місці, я б неодмінно постаралася показати себе з кращої сторони. А там дивись, могла й сподобатися. Але зла доля вирішила інакше…

– Біля школи, будь ласка! – гукнула водієві та попрямувала до дверей, згадуючи скільки разів за свої двадцять років я вже проґавила зупинку. Не злічити!

***

Вдома була лише Уля, моя дванадцятирічна сестра, яка з головою занурилася в малювання й навіть підскочила на стільці, коли я зайшла в нашу кімнату.

– Ти чого підкрадаєшся, мов шпигунка? 

– Взагалі-то я доволі голосно зайшла, – я не вмію бути тихою, завжди щось під ноги потрапляє, – що малюєш? 

– Спогади з дитинства.

Я підійшла до Улі й зазирнула через її плече. А через мить уже закрила обличчя рукою. Ні, малюнок дійсно був гарним, сестра до цього має хист. Але якщо моєю проблемою було потрапляння у халепи, то Уляна відрізнялася особливою неакуратністю. Весь стіл, її руки, одяг та обличчя були забруднені кольорами веселки і не тільки. 

– Принаймні, я не хвилююся через те, що мене може викрасти НЛО. 

– Сплюнь! – жахнулася я й пішла переодягатися в домашній одяг. Мені й отих довгоногих чупа-чупсів вистачило з головою! Досі дрижаки тілом, як згадаю.

– Де мама з татом?

– Сказали, будуть пізно.

– Все, як завжди.

Я усміхнулася. Наші батьки досі в захваті одне від одного і багато часу проводять разом.

***

Ввечері одягла свою улюблену блакитну туніку оверсайз, лосини, взула кеди й пішла до свого везучого друга розповідати про мої "пригоди". Жив Степан за квартал від нас, тому ми майже щодня бачилися з ним. 

Не відриваючись від телефона, зайшла в старий ліфт і натисла кнопку сьомого поверху. З жахливим скрипом, немов хтось вбивав птеродактиля, двері зачинилися. Ох і занесло ж Стьопку так високо. Мені більше подобалося, коли він жив на першому поверсі. Три секунди сходами й уже під дверима, а цей дурнуватий ліфт так часто ламається і доводиться йти пішки.