Розділ 2

За тридцять хвилин до того...

Марина

– Стьопа, щоб тебе півень дзьобнув, де я? – прошепотіла в слухавку, зиркаючи на здорованя, який зупинив мене на прохідній.

– А я звідки знаю, де ти? Я тобі скинув геолокацію і чекаю біля скейт-парку. То тобі брати квиток, чи йти без тебе?

Схоже, друг не розумів усіх масштабів катастрофи.

– Дівчино, ви ще довго? 

Охоронець знервовано дивився, мов я сама знала куди потрапила! Йшла у скейт-парк, а опинилась на якомусь режимному об'єкті!

– О, ти наша новенька? – світловолосий хлопець, що несподівано з'явився поруч, оглянув мене з ніг до голови, за тим посміхнувся, показуючи металеві брекети. – Пішли, пішли, бо скоро робочий день почнеться. Васю, це наша аспірантка, мене попереджали, що вона трохи губиться. Юля, ну як так можна було, я ж просив зателефонувати! 

 Схопивши мене за лікоть, хлопець, навіть не представившись, завів у великі скляні двері. 

А я й не Юля. Я взагалі у скейт-парк йшла.

Мабуть, варто було про це сказати, але ті здоровенні громили, вдвічі більші за мене, були такими страхітливими, що я навіть боялася пискнути, не те щоб заперечити щось. 

Хлопець з брекетами тягнув мене через просторий великий хол, не змовкаючи ані секунди.

– Ти дуже вчасно! У нас саме строки горять. Поки що тебе до експерименту не допустимо, спершу подивимося, як ти з розрахунками впораєшся. Там неважкі задачки на рівні першого класу, – він повернувся до мене й всміхнувся, а потім продовжив щось лепетати про якогось Авраменка, лабораторію і досліди.

Ми піднялися сходами на другий поверх й вийшли в довжелезний пустий коридор, де було багато дверей з табличками.

– Хвилиночку! – хлопець спинився, відпустивши мою руку, дістав з кишені джинсів телефон та став комусь дзвонити. – Неси ключі від навчалочки. Юля прийшла, будемо її муштрувати, бо до вечора їй потрібно буде пса розтинати!

Мені аж погано стало від того, що він сказав! Який пес? Кого розтинати? Я взагалі тваринок люблю і навіть комарів не можу вбивати, бо мені їх шкода! Куди це я потрапила взагалі? Що тут ці нелюди роблять?

Тільки хотіла розповісти правду та сказати, що нікого розтинати не буду, як  нізвідки з'явився височенний худий хлопець у великих окулярах-метеликах. Серйозно? Такі немодні ще хтось носить, крім моєї бабусі, якій вже сімдесят?

– Олесько! – вигукнув мій "наставник". – Побудь з Юлею, я збігаю в лабораторію, треба перевірити нашого піддослідного пса.

Розвернувся й побіг! Хотіла гукнути його, але ж навіть імені мені не сказав! Нервово усміхнувшись Олесеві, вирішила, що варто зізнатися хоча б йому. Але й цей науковець почав тарабанити без перестанку. Це в них всіх професійне? Чи навпаки, від нестачі спілкування з живими людьми?

– Юля, слухай значить, що я тобі скажу… Люди поділяються на декілька категорій. Звихнуті – від них раджу триматися якомога далі, вони на 99.9% складаються з кофеїну та одержимі своєю ідеєю.

Фанати – вони за будь-який двіж, але лише поки від них не попросять допомоги.

Адеквати – ті, що приходять сюди як на роботу та роблять свою справу, але щойно годинник пробʼє восьму вечора – вони перетворюються на нормальних.

Експериментатори – їх ти можеш знайти як тут, так і на зборах сатаністів. Вони вихваляються своєю обізнаністю, але по факту ні в чому не спеціалізуються нормально.

Та вчені – це люди, з папірчиками, що готові ним же тебе зарізати, якщо ти неправильно вимовиш будь-яке слово. Але щойно справа доходить до їхнього фаху – єдине, що вони можуть тобі запропонувати, – погуглити.

І моя улюблена категорія – загубленяточка. Ці відвалюються від спільного проєкту у перші три дні, тож ми навіть їхніх імен не памʼятаємо.

Дивлячись на нього, я просто кліпала й повільно переварювала інформацію. Мабуть, я все ж "загубленяточко", навіть он спромоглася в це місце потрапити…

– А ти до яких відносишся? – боязко запитала.

– Я? – він задумався. – Я просто повз проходив, – посміхнувшись, Олесь відчинив двері, на яких висіла табличка з написом «Геній фаршированих яєць» та всівся за свій компʼютер, що видавав дивні звуки.

– Юль, ходімо, – за спиною знову з'явився мій наставник і потягнув мене коридором. – Он і Бородатий іде з ключами.

В кінці коридору я й справді помітила ще одного високого та худого хлопця. Щоправда, бороди в нього не було, тільки пишне кучеряве волосся темного кольору. Через свій зовнішній вигляд хлопець нагадував мені здоровенного льодяника на паличці. 

– Ти Юля? – спитав, підійшовши до нас. І навіть не дав слова вставити! – Приємно познайомитися, я Борис! Хоча всі мене звуть Бородатим. Не питай, це довга історія, колись розповім. Ходімо!

Борис показав рукою на двері, що знаходилися в кількох метрах від нас, й першим пішов їх відчиняти.

"Катівня" – прочитала я табличку й сковтнула. Долоні спітніли від страху, колінця затряслися.

– А може не потрібно? – спитала я у хлопців, жадібно дивлячись в очі того, що стояв поряд зі мною й досі тримав мене за лікоть, ніби я могла втекти! Хоча я з задоволенням втекла б звідси!