Розділ перший

Даяна

Мене розбудив такий гучний дзенькіт, що я аж підхопилась на ноги з обуреним скриком. І одразу кинулась до вікна на звук, начакловуючи магічний пульсар. Штовхнула раму і висунулась назовні, не дбаючи про те, що вбрана у тонку нічну сорочку, яка, можливо, занадто відверта для таких дій.

Взагалі-то, в нормі ранковий сон зразкової леді порушує спів пташок або гукання служниці. Вони підводяться, позіхають і роздають накази. Проте до зразкової мені було далеко, а за останні три місяці вітрина постраждала вже двічі. Я не платитиму за неї втретє!

– Якщо хтось зараз розіб’є скло пекарні, я його самого на скло перетворю! – прогарчала я. – Спочатку вогнем на пісок, а потім переплавлю!

– Прекрасна леді знається на скловарінні? – поцікавився у мене уїдливий чоловічий голос.

Незнайомець, вбраний у синє вбрання мандрівного барда колегії співу, з емблемою на плечі камзолу та з гітарою в руках – ще одне підтвердження професії, – стояв, ліниво спершись плечем об вуличний ліхтар. На його вустах грала найзвабливіша усмішка на світі, яку тільки можна було собі уявити. Погляд насичено-синіх очей пестив мене, обіцяючи найсолодші співи, зізнання та кохання, що має заполонити моє серце, прегарне обличчя з гострими рисами сяяло молодістю та красою.

Гарний. Але від того, що проблеми виглядають привабливо, вони не перестають бути проблемами. Бардів я не любила, не мала до них довіри. Тим паче, якщо барди гупають у вітрину моєї пекарні.

Вона ж знов задзвеніла. Зі свого місця я не бачила, хто саме стукав, але підозрювала, що це супутник барда, і він вперто добивається моєї уваги.

– Прекрасна леді знається на бойовій магії, – гаркнула я, спіймавши себе на тому, що ці відверті погляди не випадкові, і мені було б непогано накинути на плечі шаль та прикритись від барда, бо тканина, певне, трохи просвічується, а я дуже вдало стою, мене страшенно зручно розглядати. – Тож перестаньте витріщатись і скажіть своєму товаришу, аби він припинив гамселити у вітрину.

– Ми всього лиш хотіли попросити про кілька солодких булочок. І, можливо, кілька солодких поцілунків. І… Кажуть, ця пекарня славиться кексами?

– Кексів не маю. Маю тацю, – гаркнула я. – Геть від моєї вітрини, бо будете ремонтувати її своїм коштом!

– Едмунде, – ліниво промовив бард, – з’явись під прекрасні очі леді, їй не подобається, що ти там так стукотиш.

Я скрипнула зубами і подумки попросила святі стихії, аби це тільки був не той Едмунд, про якого я думаю. І навіть потягнулась до штори, подумуючи прикритися. Бо якщо переді мною саме…

Син генерала Бельтезе. Він зробив крок назад і показався мені на очі саме в ту мить, коли я, змирившись з важкою долею і з майбутньою зустріччю з Едмундом, смикнула штору і швидко загорнулась в неї, не зважаючи на те, як тужливо заскреготів карниз. Якби мене розглядав незнайомий нахабний бард – це було б пів біди.

Але Едмунд? Нізащо!

З нього станеться запропонувати одружитися!

Від небажаної уваги цього чоловіка, що мав себе за справжнього лицаря, але анітрохи ним не був, я ледве позбулась минулого разу. Він все повторював, що з нас вийшла би чудова пара, а я скрипіла зубами, бо він жахливо мене дратував, і вкотре казала, що взагалі не планую виходити заміж.

– Леді Даяно, – вклонився Едмунд та знов підняв на мене повний надії погляд. – Ми лише хотіли придбати трохи їжі, перш ніж вирушати робити подвиг!

– Едмунде, – я схрестила руки на грудях, – які подвиги? Ти промахнувся століттям? І чому на тобі лицарські лати? Вони застаріли років на двісті. Зараз всі захищаються магією.

– Там, куди ми йдемо, вони знадобляться, – розвів руками Едмунд. – Тайрен так думає, – він кивнув на барда.

– Чомусь тільки Тайренові стало мізків лише на тебе це напнути, а сам в камзолі стоїть, – промурмотіла я. – Якої їжі ти хотів придбати? Булки в дорогу, чи що? Чому не постукав в двері?

– Я стукав! Не відчинили!

Довелось озиратись на годинник.

– Бо шоста ранку! Це занадто рано! – обурилась я. – Все, Едмунде, забирай свого… Тайрена, і йдіть деінде. У мене для вас їжі нема.

– Але нам треба! – обурився Едмунд.

Я скрипнула зубами.

– Купіть деінде!

– Леді, – розсміявся Тайрен, підморгуючи мені, – Едмунд запевняв мене, що лише у вас таку їжу готують.

– Так, ми прийшли по зі… – Едмунд майже договорив, але я клацнула пальцями в повітрі, і він встиг тільки вдихнути, а слово так і не договорив.

Вони прийшли по зілля! Не вистачало тільки, щоб про те, що я займаюсь зіллєварінням, дізналась вся вулиця! Це ж таємниця. Державна таємниця!

Здається, аби її зберегти, мені доведеться особисто спуститись донизу і проклясти Едмунда. Ну, або впустити їх і пояснити цьому телепневі, що розповідати на кожній вулиці Майбруку, що в звичайній пекарні мешкає могутня темна відьма – це погана ідея, якщо ви не хочете, аби ту відьму хтось спробував спалити.

Я важко зітхнула, швидко схопила теплий халат, загорнулась в нього, не зважаючи на спеку – аби Едмунд і той… Тайрен не пожирали мене очима, і помчалась донизу, відчиняти двері раніше, аніж молодий Бельтезе встигне розпатякати мої секрети всьому місту.