Розділ восьмий

Даяна

Увесь наступний день минув несподівано спокійно. Северин Августус поводився, мов дуже чемний, вихований пес, а спати ліг поруч зі мною, зігрівав. Правда, вночі розбудив гучним гавкотом, але щось мені підказувало, що це Сніжок відганяв когось стороннього.

Снідали ми всі скромно, тим, що наготував Едмунд. Я відчула в їжі трошки чарівної приправи, яку лицар сприймав за Хитке Серце.

Отже, він продовжує підсипати нам зілля. Цікаво, нащо? Сподівається вплинути на щось? Або просто діє за звичкою? Вчинки лицаря я поки зрозуміти не могла, але нам з Тайреном залишалось лише одне: спостерігати за ним, не дозволяючи накоїти великого лиха.

На другий день довкола стало темніше. Ми наближались до царства Ночі. Чезаре стривожено вдивлявся в горизонт, Тайрен не співав. Дорога мовчки лягала під кінські копита.

Під вечір, коли ми майже збиралися спинитись, попереду виникла чергова перешкода.

Дорога вела у сад, оточений високим парканом з живоплоту. Повіз мав проїхати у арку, проте що таїлось всередині – незрозуміло. Все губилось в темряві.

– Сад Тіней, – видихнув Чезаре. – Отже, він все-таки існує? Я лише читав про нього…

– Існує, як бачиш, – скривився Тайрен. – Тут уже давно нікого нема, тож можна вважати, що шлях вільний. Варто лише перетнути сад…

– А іншої дороги нема? – Едмунд виглядав аж занадто напруженим.

Я не могла зрозуміти, чому, але бачила, як стривожено він вглядається в темряву. Ніби чекає, що звідти вистрибне велетенське чудовисько і нападе на нього просто зараз. Але ж такого точно бути не може…

– Є, – Тайрен махнув рукою вбік.

Вузька стежка вела попід живопліт, до густого, темного лісу.

– Але це довша дорога, і хтозна, що там водиться. Хащі все-таки.

– Хащі чи не хащі, але бодай не тіні, а звичайний ліс. Магії ж там нема?

– Сад абсолютно безпечний, – заявив Тайрен, ніби їздив ним тисячу разів і міг поручитись за свої слова.

– Ми об’їдемо його стороною, – впирався Едмунд. – Не хочу ризикувати. Хай там скільки сад стоїть порожнім, краще не нариватися.

– Що я чую, – Тайрен фиркнув, – наш вельмишановний лицар вирішив проявити обережність та не пхатися поперед барда до царства Ночі? Ну, об’їдемо так об’їдемо, але це додасть нам кілька зайвих днів…

– У мене погане передчуття. Воно таке темне, що краще туди не заходити, – Едмунд виявився непохитним.

Я підозріло зиркнула на арку, обплетену плющем. Дорога виглядала порожньою і цілком безпечною. А довкола – темний ліс.

– Невідомо, чи повіз проїде, – промурмотіла я.

– Проїде. А ні – то пішки підемо. Але туди, всередину я не поткнуся, у мене жахливе передчуття.

– Що ж, твоя взяла, – згодився Тайрен.

Він трохи підхльостнув коней, змушуючи їх збочити з дороги. Копита плутались в траві, але тварини не пручались, повернули в потрібному напрямку.

Всередині повозу щось заворушилось. Висунув голову назовні Сніжок. Я почухала пса за вухом і сказала:

– Їдемо у хащі. Ти не надто боїшся темряви? Не замастишся, наш білий красунчику?

Пес задоволено підставив голову, щоб я погладила, а потім, отримавши бажану порцію почухувань за вухом, здивовано гавкнув. Здається, дорога йому не подобалась.

– Ну, не я її обирала, – знизала я плечима. – Але що ж поробиш. Доведеться потерпіти, а до царства Ночі ведуть обидві.

– Гав! – обурився Сніжок.

Він висунувся ще більше… а потім раптом відштовхнувся всіма лапами від дерев’яної підлоги і вистрибнув назовні. Закрутився поміж копитами коней, і вони, схарапуджені, стали дибки.

Тайрен гучно вилаявся і натягнув повіддя, щоб не дозволити коням затоптати Сніжка. А пес, чи то перелякавшись, чи то знущаючись з нас, помчав прямісінько у зелену арку, затягнуту плющем.

Може, мої супутники, що не надто захопдювались псом, і покинули б його там, але, на жаль чи на щастя, остаточне рішення приймали не вони. Коні явно прийняли Сніжка за біленький дороговказ і помчали за ним.

– Ні, ні! – відчайдушно скрикнув Едмунд, намагаючись втримати повіддя, та тільки отримав ліктем від Тайрена в ніс, і я не була впевнена, що це абсолютно випадково.

Ми на повній швидкості промчались крізь зелену арку, і проїхали ще метрів зо десять, перш ніж коні бодай трішки загальмували. Я зістрибнула на землю, щоб пошукати Северина Августуса, який помчався вже далеко вперед, але випадково озирнулась – саме вчасно, щоб побачити, як арку затягує зеленню.

Не знаю, що нас чекало б у хащах, але з саду Тіней вибратись буде не так просто. Едмундова інтуїція не підвела. 

– Клятий пес! – вигукнув Едмунд. – Це все через нього… Тайрене, треба було краще тримати коней. Нехай би той собака гнав, куди забажає, у Скельного Герцога не було умов берегти його, як зіницю ока. Чому ти нічого не зробив!

– Треба було робити самому, Едмунде, – знизав плечима Тайрен. – А мене влаштовує Сад Тіней. Принаймні, це не непролазні нетрі.