Розділ сьомий

Даяна

Спала я міцно і без жодного сновидіння, а прокинулась на диво відпочилою. Нічого не боліло, голова стала ясною-ясною. Востаннє так добре мені було ще до появи Едмунда з Тайреном у моєму житті, а Каменю Покори на моїй шиї.

Я посміхнулась, не відкриваючи очей. А тоді почула тихий шепіт:

– Тобі так пасує ця усмішка, ти з нею ще гарніша, ніж зазвичай. Всміхайся частіше! Хоча суворою ти теж дуже зваблива.

Рештки сну як рукою зняло. Я обурено витріщилась на Тайрена, що лежав поруч, обіймаючи мене одною рукою, і мало не муркотів, мов той великий кіт.

Розморений, спокійний, він виглядав інакше, ніж зазвичай. Гострота в погляді змінилась котячою м’якістю, і в мені спалахнуло бажання погладити його по щоці, перевірити, чи м’яка в нього шкіра. Дивина, до речі, зранку вже мала б проступити щетина, він явно ще не встиг привести себе до ладу. Але підборіддя було гладеньким.

Не втримавшись, я все-таки погладила його по вилиці. Ніяких колючок, багато хто з дівчат позаздрив би такій м’якій шкірі. Так і хотілось поцілувати. Але я відігнала подалі від себе це бажання і спитала:

– Чому в тебе не росте борода?

– Безодня мене подери, це справді те, що тебе цікавить? – фиркнув Тайрен. – Чому я не колючий, мов той наждак, і не схожий зранку на ведмедя?

– Саме так. А ще чому ти в моєму ліжку зранку і чому нахабно простягаєш до мене руки, якщо засинав окремо і подалі від мене.

– Яка ти сувора, прямо р-р-р-р, – Тайрен не спішив відсуватися. – Мене покликав Чезаре. Сказав, що тобі погано, а він привид, тому не може ні зігріти, ні розбудити. Хочеш, сама в нього запитай. І хоч ми з тобою нічого непристойного, на жаль, не робили, просто спали поруч, я все одно готовий з тобою одружитися. Хочеш?

– Йди ти, Тайрене, до Безодні, – штурхнула я його в груди. – Злізь з мого ліжка, мені треба встати.

– Вже до Безодні? Ну, чекай! Спочатку треба до Царства Ночі! – вигукнув він. – А потім, якщо ти забажаєш… А ти до якої Безодні хочеш? До тієї, яка з альсорійськими демонами? Чи до тієї, яка затягнута тінями і в якій торжествує таємничий Володар?

Я поняття не мала, що їх, виявляється, дві, тому нічого не відповіла. Вибралась з ліжка, за звичкою ковзнула долонею по медальйону і відчула, як він нагрівається під пальцями. Спогади про вчорашні кошмари спалахнули в голові майже одразу, і я мимоволі здригнулась. Ось через що Тайрен мусив спати поруч зі мною. Камінь Покори намагався вплинути на мене.

Здається, вчора я використовувала його аж надто активно. А зараз бажано взагалі не торкатися. Треба відпустити медальйон, доки він мене не заворожив…

– Даяно? – гукнув Тайрен. – Ти вже п’ять хвилин в одну точку дивишся і ту прикрасу стискаєш. Ти що, намагаєшся доповісти Тіарнану, де нас шукати?

– Ні, просто задумалась, – поспіхом запевнила я його, не бажаючи визнавати свою слабкість. – а що, ти боїшся, що Тіарнан сюди заявиться?

– Не боюсь, впевнений, що він до нас не прийде, – зітхнув Тайрен. – Ходімо, нам ще потрібно поговорити зі Скельним Герцогом. Нехай Лі розкаже, як він пропонує звідси вийти…

– Як ти сказав? Лі?..

– Ну, Ліонель, – пояснив чоловік.

– Не пам’ятаю, щоб він дозволяв скорочувати його ім’я. Ще й саме так, – примружилась я.

– Просто це зручно. Ну не Нелею ж його називати? – розвів руками чоловік. – Все, я вийду, щоб тобі не заважати.

Тайрен, який сам, добровільно покидає спальню жінки, аби не змушувати її ніяковіти під час переодягання? Це щось новеньке і скажено дивне… Я геть не повірила його випаду, але не стала спиняти. Що змусило його так зреагувати? Те, що він вжив скорочений варіант імені Ліонеля?

Можливо, вони знайомі?

Сумніви не полишали мене ні на секунду, але я не мала з ким ними поділитися. Чезаре прийшов лише тоді, коли я вже була вдягнена.

– Як ти? – обережно спитав він.

– Нормально. Нащо ти позвав Тайрена вночі?

– Бо тобі  було погано. І тебе кудись затягувало. Даяно, – Чезаре підійшов ближче. – Мені це все не подобається. Тобі треба зняти Камінь Покори, притому негайно. Знаєш, найкраще – запропонуй його Скельному Герцогові, нехай скине його з найвищої скелі. Або навіть використовує сам. Він не людина, можливо, на нього воно впливатиме менше.

– Чезаре, – спохмурніла я, – це ж твоя родинна реліквія…

– І вона нікуди мою родину не завела, лише знищила її. Наталісса ніколи цією бридотою не користувалась, я теж. Зате Селена – так, і батько часто… Викинь, я тебе прошу. Ми впораємось і без Каменю Покори.

– Без нього ми б сюди не дійшли, – заперечила я. – Тому, Чезаре, він залишиться.

– Ти про це ще пожалкуєш.

– А от і ні, – відповіла я, але насправді була геть не так впевнена, як говорила.

Чезаре обережно погладив мене по плечу. Я майже не відчувала його доторку, лише легке поколювання шкіри. Це нагадало про справжню мету нашої подорожі: дати Чезаре друге життя. Я не могла загратися, захопитися чимось іншим, відмовитись від свого шляху, коли вже взялась за нього. Хоча, якби сказала про це Чезаре, він би відповів, що з задоволенням повернеться просто зараз додому і продовжить існувати у вигляді привида.