Розділ шостий

Даяна

Спала я просто жахливо. Всю ніч до мене підкрадалися кошмари, реальність змішувалась з вигадкою, і в голові все перекручувалось. Прокинулась на світанку і вийшла на вулицю, сподіваючись, що ранкова прохолода трохи вкладе думки в моїй голові. Хоч на вулиці і було літо, до спеки зараз було дуже далеко.

Проміння сонця намагалось дотягнутись до замку, що ховався під скелею, але, здавалось, не могло торкнутися його віковічного каміння. Палац Тіней, як назвав його Чезаре, виглядав неприступною фортецею.

– Архітектура так собі, правда ж?

Я здригнулась, обертаючись на голос. Поруч стояв Тайрен.

– Коли ти встав?..

– З годину тому. Мені ж треба було дізнатись ім’я вартового, як ти і хотіла. Навіщо, до речі? – Тайрен хитро посміхнувся.

– І як його звати?

– Ти не відповіла на питання.

– Хочу зачарувати його своєю красою та заморочити голову, а для цього бажано все-таки звертатись до людини на ім’я.

– Будемо вважати, що я тобі повірив, – бард зітхнув. – Ти так вперто не хочеш розповідати правду, Даяно, ніби сама збираєшся стати богинею Ночі.

– Дякую, але цієї радості мені точно не треба, – смикнула плечем я. – Займати Тіарнанове місце я не хочу. Вбивати його, між іншим, також. Все, що мені потрібно – щоб він повернув Чезаре до життя і не дозволив Селені повернутись назад. Та й іншим, кого тримає в полоні в царстві Ночі, також. А щодо чесності, ну, думаю, не тобі читати мені нотації, Тайрене. Чому ти не попередив про те, що ми зустрінемо цих вартових?

– Я поняття не мав, що тут стоять ці вартові. Я прокладаю дороги своїм голосом, і він ніколи мене не підводив. Проте Тіарнан, здається, сильно не хоче, щоб ми прийшли до нього.

– Ще б пак, враховуючи те, кого ми до нього ведемо. Думаєш, він вже знає?

– Він бог, – зітхнув бард. – Може, й знає. А може, просто розважається, як завжди. Раніше моя сила мене не підводила, але це остання дорога.

– Про свою силу ти, до речі, теж брехав.

– Недоговорював! – заперечив Тайрен. – Це геть інше. Ти, Даяно, теж багато недоговорюєш, – він зробив крок до мене, і я відчула, як забилось швидше в грудях нерозумне серце.

Бард це відчув – те, як я напружилась, реагуючи на його наближення, як мимоволі подалась вперед. Чоловік простягнув руку, і його пальці обережно ковзнули по моїй щоці. Я не відсахнулась, хоча знала, що варто було б, і закусила губу, намагаючись стримати тихе зітхання, але воно так і рвалось назовні.

– Якби ми були вдвох, – прошепотів бард, нахиляючись до мене, – або втрьох, якщо третій – Чезаре, а не наш любий лицар, то я б мав від тебе набагато менше таємниць, Даяно. Ти прекрасна, ти знаєш про це?

– А ти нестерпний, – озвалась я.

Треба було відсахнутись, але чомусь мені не вистачило сили духу це зробити. Тайрен дивився на мої губи, і, здавалось, мав ось-ось поцілувати, а я вслухалась в дике калатання свого серця і нічого не могла з ним зробити. Одна мить і…

– Сподіваюсь, ви вже вирішили, хто залишиться з нами?

Я від несподіванки аж підстрибнула на місці і вдарила лобом Тайрена в ніс. Бард ойкнув, потер обличчя і прошепотів мені на вухо:

– Гіллем.

Який Гіллем?.. Про що мова взагалі?

Я відступила від Тайрена, повернулась до чоловіка, який заговорив до нас, і впізнала в ньому головного вартового. Сподіваюсь, Гіллем – це його ім’я, і Камінь Покори спрацює, бо я зробила на це завелику ставку, аби зараз легко і по-дурному програти.

– Здрастуйте, – посміхнулась я йому. – Ми… Так, ми прийняли рішення. Ми могли б поговорити з вами наодинці?

– Сподіваюсь на приємну новину і на те, що ви, леді, лишитесь з нами. Вартові Голодних Скель потребують жіночої компанії, – палким поглядом окинув мене вартовий. – Може, знайдете собі тут коханого.

– Я б радше переживав за посаду на вашому місці, бо ця жінка захоче вас очолити, якщо тут залишиться, – фиркнув Тайрен. – І, помітьте, я сказав «якщо».

– То ми можемо поговорити наодинці? – я нарешті відступила від Тайрена.

Хотілось віяти, що дурман від його чарів розвіється, щойно я відійду подалі, але ні. Я все ще витала десь у хмарах, і дурнувате бажання повернутись назад в теплі обійми нікуди не зникло. Звісно, я опиралась, відганяла туман непотрібного, явно надуманого кохання, але давалось це мені вельми непросто.

Вартовий зрештою запропонував мені свій лікоть, і я сперлась об нього, дозволяючи відвести себе подалі від барда, хоч і відчувала, як палив погляд спину між лопаток, доки йшла геть.

Ми знов зайшли до того ж порожнього шатра, що й вчора. Тепер тут було світліше, крізь тканину пробивались промінчики вранішнього сонця.

– Що ж, леді. Я чекаю на ваше рішення, – гмикнув вартовий. – І, сподіваюсь, ви не будете хитрувати.

Сподівайся.

– Гіллеме, – я стиснула в руці медальйон і солодко посміхнулась йому, – про які хитрощі може йтися? Я чесна жінка. Ми поговорили і вирішили всі втрьох, що не пройдемо крізь ті ворота, бо ж не можемо розлучитися.