Розділ п'ятий

Даяна

Прокинулась я рано – від неймовірного гуркоту. В будь-який інший день мене б то шалено розізлило, крадуть дорогоцінні секунди сну! Але сьогодні я раділа, бо висмикнуло мене прямісінько з уявних обіймів Тайрена. Не вистачало тільки, щоб він продовжував мені маритися. Та й взагалі… Цього чоловіка треба викреслити з голови, викинути, не згадувати навіть, чим швидше, тим краще. Дивно, що мене до нього потягнуло. Тайрен же ненадійний, небезпечний і явно хоче використати мене в своїх інтересах.

Мантра допомогла заспокоїтись. Я вбралась у сорочку та штани, пам’ятаючи, що сьогодні ми нарешті рушаємо в подорож, зібрала волосся у косу та спустилась донизу.

Джерелом гуркоту виявилась каструля з кашею, тією самою, яку Едмунд так щедро приправив спеціями, а точніше, Хитким Серцем. Тепер каша валялась на підлозі, а лицар дуже винувато її збирав. В каструлі на самому дні лишилось зовсім небагато, може, на одну порцію їжі.

Тайрен стояв збоку, схрестивши руки на грудях. Чезаре сидів за столом і гортав книгу, не потребуючи їжі.

– Що тут сталось, що за гармидер? – похмуро, з напускною суворістю спитала я.

– Та я випадково ліктем зачепив, – пробурмотів Едмунд.

– Ти пер, мов сліпе одоробло! – обурився Тайрен, – прямісінько на каструлю! Чим ти взагалі думав?

– Не знаю, в голові запаморочилось!

– То вітер гуляє, бо мізків нема, – буркнув бард. – І що нам тепер їсти?

– Ну… Я так обійдусь, а ви оце на двох поділіть, – запропонував Едмунд.

Можливо, ми б мали вразитись його щедрістю, але я добре пам’ятала про її причини: зілля у каші. Невідомо, чи воно встигло просочити її всю, чи більшість суміші була у верхньому шарі, що його відшкрібав від підлоги Едмунд, але лицар явно мав надію, що ми все-таки з’їмо страву, над якою він чаклував.

– Гаразд, – погодився Тайрен, – це тобі покарання за те, що перекинув каструлю. Та дай сюди! – він взяв велику ложку та поділив кашу на дві порції.

Доки Едмунд возився з прибиранням, ми навіть встигли поїсти. Точніше, поклювали трохи каші, більшість розмазавши по тарілці. Частину я вміло відправила на добриво, Тайрен, поки їв, відходив до вікна, і щось мені підказувало, що тепер Хитким Серцем ласуватимуть місцеві пташки.

Каші на повноцінну їжу все одно не вистачило б, тож після я з чистим серцем з’їла тушкованого м’яса, а Тайрен – знов стягнув кілька кексів. Ото вже любитель солодкого…

– Ну що, – зрештою зітхнув Едмунд, закінчивши з прибиранням, – ми можемо вирушати сьогодні.

– Якщо ти впевнений, що готовий до цієї дороги, – знизав плечима Тайрен. – Я б, можливо, ще затримався тут з нашою прекрасною господинею, – він кинув на мене такий виразний погляд, що я мало не примерзла до підлоги.

Довелось змусити себе пригадати: ми з Тайреном робимо вигляд, що знаходимось під впливом Хиткого Серця. Змішані почуття та дивна поведінка… Все логічно, саме це ми і маємо робити.

– Можливо, – гмикнула я, – залишитись – не така вже й погана ідея. От нова господиня прийде, ми з Едмундом підемо в дорогу, а ти, Тайрене, побудеш тут, – я підморгнула йому, дражнячись.

Лицар невдоволено зиркнув спочатку на барда, потім на мене, і зважився нагадати:

– Ми ж домовлялися рушати негайно!

– Ну, не знаю. Як на мене, ми недостатньо підготовані… – Тайрен покрутився біля порожньої каструлі. – У мене взагалі якийсь дивний настрій. Що, як це погане передчуття? А до передчуття завжди треба дослухатися, аби потім у халепу не втратити. Чи ти, може, інакшої думки, Едмунде?

– Ми домовлялись!

– Коли ж бо то? І чи йшлося тоді про дату?

Едмунд мало не загарчав. В очах його плескалась злість, та чоловік не давав їй вийти назовні. Цікаво, це тому, що усвідомлював: звинувачувати треба винятково себе? Або навпаки, сердився на нас з Тайреном, що псуємо йому нерви?

– Ну, заспокойся, заспокойся, – поплескала я чоловіка рукою по плечу. – Вирушимо сьогодні ж. Попереду довгий шлях.

Едмунд невдоволено сіпнувся, але не відсторонився.

– Ти обіцяв, Тайрене, – нагадав він. – А обіцянок потрібно дотримуватися, якщо ти – чесна людина.

– Я дуже, дуже чесний, – запевнив його бард. – І коли так, нам пора збиратися.

Ніхто більше не сперечався. Справа знайшлась кожному, навіть Чезаре – і той доклав свою руку до зборів.

Коли ми з привидом лишились один на один – я пакувала зілля, він подавав мені трави, ледве торкаючись їх напівпрозорими руками, – Чезаре заговорив:

– Ти питала у Тайрена, якою магією він володіє? Я бачив, як він змусив Едмунда перевернути ту каструлю і переконав його, що Ед зробив це самотужки. Його голос навіть поза співом робить неймовірні речі.

– Це сила Тіарнана, він же розповідав нам.

– Ну так, так, – кивнув Чезаре. – Але будь обережною. Все не так з цим бардом просто.

Я й сама знала, що непросто, але який вибір? Мовчки продовжила збиратися.

Тривога наздогнала мене вже тоді, коли ми переступили поріг дому. Час тягнувся до обіду. Речі повантажили у невеликий повіз, який чоловіки добули десь без моєї допомоги, і залізли всі в нього. Чезаре в тіні сховався від випадкових перехожих – не варто їм милуватись привидом.