Розділ четвертий

Даяна

За наступні кілька днів я навіть не присіла. Справ було більш ніж достатньо. Я мала вмовити сусіда наглянути за пекарнею в час моєї відсутності, замовити захисні закляття, причому такі, щоб не викликали підозр у моїх колег, що мешкали на тій же вулиці, бо вони б з задоволенням звинуватили мене у всіх можливих гріхах, якби тільки розібрали альсорійські чари… Приготувати зілля, яких теж знадобилось чимало, і справді запасти інгредієнти.

Ввечері я засинала, лише торкнувшись головою подушки – і раділа цьому, бо інакше дурні думки вперто лізли б мені до голови. Я так і не зрозуміла, що було не так з артефактом, що висів у мене на шиї, але не зважилась вийняти і подивитись на Камінь Покори.

Ніби чекала, що богиня звідти заговорить до мене.

Іноді пальці самі собою знаходили медальйон і міцно стискали його. Я ледве стримувалась, щоб не промовити чиєсь ім’я, наприклад, Едмундове, і не запевнити його в тому, що це погана ідея – вбивати Тіарнана. Але ж…

Ні. Не можна дозволяти собі переходити межу. Жодних важливих рішень.

Це інструмент на крайній випадок, і я постараюсь не застосовувати його, аж доки не трапиться нагальна потреба.

Але сьогодні сон вперто не йшов. Я лежала у ліжку і дивилась в стелю, втомлена до півсмерті, намагалась змусити себе задрімати, але не виходило.

Шансів досягнути успіху – нуль.

– Що тебе тривожить?

Я здригнулась і повернулась на голос Чезаре. Він легко пройшов крізь стіну – звісно, кому, як не привиду, це робити, – і спинився біля мого ліжка.

Сівши і загорнувшись в ковдру, я знов потягнулась до артефакту.

– Мені здається, цей кулон дивним чином поєднується з медальйоном Тіарнана. Медальйон – просто прикраса, я перевіряла його десятки разів, перш ніж надягнути собі на шию, я ж не божевільна. Але варто мені тільки заговорити, як мені миттю вдається переконати когось в тому, що мені потрібно, розумієш? Я чекала, що маги вимагатимуть за захисні закляття повно грошей, а вони дали знижку, коли я їх про це попросила…

– Тебе часто помічали поруч з королем, ти виконуєш замовлення Їх Величностей, – зазначив Чезаре. – Тож цьому можна знайти розумне пояснення. А коли ще він спрацював?..

– Коли я вмовляла сусіда наглянути за пекарнею. Коли говорила до Едмунда… я за ці дні можу згадати випадків зо п’ять.

– Тоді зніми його і не хвилюйся, – привид обережно сів на краєчок ліжка. – Знаєш, може, Тіарнан і подарував тобі просто так прикрасу, але я б не надто на це сподівався. Напевне, в неї була мета. То, можливо, тобі просто варто спробувати цю мету зрозуміти?

Я обережно погладила гладкий бік медальйону і стягнула нарешті прикрасу зі своєї шиї. Вона приємно гріла долоню, тепла від контакту з моїм тілом. Або, може, і не тільки з ним.

Чезаре теж обережно торкнувся медальйону.

– Камінь Покори, так? – спитав він. – Колись батько навчав мене, як ним користуватись, і я навіть носив його в вигляді кулона. Звикав.

– Тобі вдавалось бути переконливішим, коли він висів у тебе на шиї? – спитала я стривожено, вдивляючись в обличчя Чезаре.

Той заперечно похитав головою.

– Ніколи. Я був не надто вдатним до батьківських фокусів хлопцем, знаєш. І в мене рідко вдавалось те, що він просив. Я вмів чарувати, але не з допомогою тих артефактів, що він давав мені.

 Чезаре відвернувся від медальйону.

– Якщо хвилюєшся, краще зніми і не вдягай більше ніколи. Це небезпечна річ, і я б волів, щоб ти взагалі не брала її у Наталі. Не розумію, чому ти вирішила, що краще носити її на шиї.

– Нам треба буде переконати Тіарнана…

– От проти нього точно не здумай застосовувати! – Чезаре швидко підвівся. – Твоя справа, слухати мене чи ні, але я не хочу, щоб ти постраждала.

Він залишив мене одну, ще більш стривожену, ніж раніше. Я ж більше не могла сидіти на місці. Вирішила, що поп’ю води – можливо, спатиметься краще…

На жаль, на кухні вже сидів Тайрен. Він бринькав по струнах свого інструменту і підвів на мене погляд.

– О, Даяно, – всміхнувся він. – Погано спиться? Сідай, заграю. Знаю, що мій образ не дає тобі спокою ні вдень, ні вночі…

Я вже збиралась огризнутись, але раптом подумала… Що, як я перевірю дещо?

– Тайрене, – я спеціально не стискала медальйон в руці, але дивилась прямо в очі бардові, – тобі здалося. Ти просто спиш і мене тут не бачиш. Я в своєму ліжку насправді зараз. Може, годі мріяти про мене настільки відверто, барде?

Спрацює чи ні?

Якщо так, якщо я зможу в цьому його переконати, навряд чи я просто брехуха. Тоді можна починати підозрювати артефакт в тому, що він працює попри мою волю.

Тайрен уважно дивився на мене. В якусь мить його погляд затуманився, а в мене пришвидшено забилось серце. Невже зараз бард погодиться з настільки відвертою брехнею? І медальйон нагрівся, майже обпік мені шкіру на грудях. Я поморщилась від болю.

Чоловік зробив крок назустріч.

– Дивовижно… Невже я настільки закохався, – хрипко прошепотів він, – що вже уявляю тебе поруч, хоча збирався стримуватись до останнього? Ти зачарувала мене, позбавила будь-якого спокою… Це нестерпно і прекрасно водночас.