Розділ третій

Даяна

До королівського палацу зазвичай можна було потрапити двома шляхами. Перший, стандартний: записатись на аудієнцію та чекати, доки запросять. І якщо хтось вважає, ніби те, що король особисто тебе знає, ба більше, що король тобі кузен, допомагає отримати відповідь за кілька годин, то він дуже помиляється. Зазвичай потрібно витерпіти, доки папірці перекинуть управителю, звідти черговому раднику, і тільки від нього – самій Величності…

Другий спосіб, той самий, яким скористалась я: просто пройти зі слугами, забувши, що ти леді і не повинна носити солодощі у кошику. Але, якщо чесно, у мене ніколи не було великого бажання завжди прогулюватись лише в парадних сукнях та викликати враження дівчини, яка постійно слідує чітко означеним правилам етикету.

Саме тому я без жодної задньої думки вбралась у легку блакитну сукенку працівниці пекарні, посміхнулась вартовому і продемонструвала лимонні кекси, які Георг же й пік.

– З замовленням до Її Величності, королеви Наталісси. Її улюблені лимонні кекси.

– А, та сама пекарня, – кивнув з розумінням вартовий. – Проходьте.

Він посторонився, і я прослизнула всередину, ігноруючи тихий дзенькіт, що сповіщав варту: прибула гостя з іншої країни. Дуже скоро звук стих; зараз на сповіщення майже ніхто не реагував, воно втратило свій первинний сенс.

Королева Майбруку Наталісса, вона ж Наталі, вийшла заміж за чоловіка, що не просто походив з Альсорії, а навіть колись очолював її.

Дорога вела прямісінько на кухню. Але я не рушила прямо, натомість звернула наліво, піднялась вузькими східцями, перебігла кількома коридорами, майже чудом не заблукавши серед доріг майбрукського палацу і опинилась у королівській вежі.

Все своє дитинство я теж провела в палаці, правда, іншому – альсорійському. Мій батько був управителем – і сволотою, але про це приємніше забути, – тож я навчилась читати коридори і розуміти логіку їх побудови. А ще обирати шляхи, якими ніхто не ходить.

Кілька хвилин блукань, три павука, що в якості страхітливого декору причепились до мого волосся, заплетеного зараз в косу, і нарешті я опинилась прямісінько під дверима особистого кабінету Георга. Варти на дверях не було; вони з Наталі подбали про те, щоб всі зайві люди тримались подалі. Я постукала, а тоді, не чекаючи відповіді, смикнула за ручку.

– Я мав би сказати «відчинено», але ж хто б мене запитував, – долинуло насмішкувате зсередини.

– Ой, Ваша екс-альсорійська Величносте, – фиркнула я, прослизаючи в кабінет, – і їжаку зрозуміло, що двері зачаровані. Інакше чому на них нема варти? Але я, як улюблена кузина, можу розраховувати на те, що мене впустять всередину, якщо, звісно, тут працюють над законами, а не над, гм, створенням спадкоємців престолу.

Георг очікувано був не один. Наталісса, молода майбрукська королева, сиділа на столі, закинувши ногу на ногу, і читала якусь товсту книжку. Георг зайняв крісло і гортав інший пухкий том. Довкола височіли цілі стоси паперу.

Виглядали вони обидва втомленими. Наталі виразно позіхнула, закрила книгу, і я розібрала на обкладинці виведений золотом, але вже затертий напис.

«Книга податкового обліку Майбруку».

– Ми працюємо над податковою реформою, – буркнув Георг. – Вона трішки – років на триста, – застаріла, дозволяючи обдирати простий народ і не фіксувати надмірний прибуток.

– І, якщо чесно, над створенням спадкоємців працювати набагато веселіше, – додала Наталі.

– Це каже жінка, що переконувала мене, що не готова стати матір’ю в найближчі років п’ять, – фиркнув Георг.

Він підвівся з крісла, потягнувся, позіхнув і, підійшовши до дружини, обійняв її зі спини, абсолютно не по-королівськи всівшись поруч на стіл.

– А податковою реформаторкою – найближчі років десять, – буркнула Нат. – Тільки, боюсь, країна загнеться за цей час, тому доведеться займатись цим терміново. Даяно, скажи мені, що там в тебе георгові кекси…

– Вони, – я простягнула дівчині кошик. – Але невже його величність не робить кекси дружині, а тільки на продаж?

Наталі всміхнулась.

– Просто у мене звірячий апетит, і ми вже з’їли ранкову порцію…

Вона висмикнула один кексик з-під рушника, яким я прикрила корзину, і застогнала від задоволення, вдихаючи чудовий цитрусовий аромат.

– Придворні леді тебе ще не прокляли? – поцікавилась я уїдливо. – Королева, що їсть і не товстішає… відьма!

– Нехай бігають стільки, скільки я, і теж будуть відьмами, – фиркнула Наталі. – У мене просто багато руху і гарний обмін речовин… Що тебе сюди привело?

– Кексики! – щиро запевнила я дівчину.

– Які я ж спік? – уїдливо спитав Георг. – Правду кажи. Що вже сталось.

Мені хотілось ще трохи втримати цю прекрасну дружню атмосферу. Але, на жаль, довелось зізнатись:

– До мене прийшов Едмунд. І, боюсь, новини невтішні: прибув він по зілля.

– Нашо Едмундові Бельтезе, якщо ми про нього, зілля? – уточнила Наталі.

– Ну, – спостерігаючи за тим, як з кожним словом Наталі та Георг стають все похмурішими, – можливо, для того, щоб вбити Тіарнана, стати богом Ночі замість нього і врятувати леді Селену. Якось так. Не дякуйте за гарні ранкові новини.