Розділ другий

Даяна

Донизу я спустилась не одразу. Треба було перевдягнутись, привести себе до ладу, розчесати скуйовджене волосся, бо красунею я зараз була вельми сумнівною, а ще – добряче продумати, що саме я говоритиму та як переконуватиму цих двох, що їм треба взяти мене з собою.

План потрохи визрівав. Це має бути не надто складно, завадити двом чоловікам дістатись до Тіарнана, але здолати шлях під їх захистом, а потім…

Спробувати заключити угоду з Тіарнаном, аби він повноцінно повернув Чезаре. Притому, можливо, замість ціни, яку насправді хотів попросити темний бог, я запропоную йому нахабного барда та Едмунда. Можу перев’язати стрічкою.

Бажано ще використати кляп, аби не наговорили зайвого.

Переконана, Тіарнан оцінить такий подарунок. І з великим задоволенням його прийме та допоможе мені.

Гаразд, в останньому я абсолютно не переконана, бо цей хитрий нахабний бог добре знає свою справу і намагатиметься отримати більше користі.

Але я теж постараюсь про себе подбати.

Зрештою я перевдягнулась у легку світлу сукню, підперезалась широким поясом, поправила викот тканини, аби він не надто сильно підкреслював декольте, бо всього хорошого треба потрошки, і повернулась на кухню.

За час моєї відсутності Едмунд, що колись мешкав кілька днів у пекарні, вже встиг про себе подбати. Він налив повний кухоль гарячого чаю та їв його, нищачи запаси солодких булок, які, між іншим, я мала віднести крамареві в обмін на нову сукню.

– Я заплачу, – промугикав чоловік, перехопивши мій погляд. – Просто дуже хотілось їсти.

Тайрен стояв, спершись плечем об піч, і від того, як я зиркнула на нього, тільки посміхнувся нахабніше і закинув в рот шоколадну цукерку – новий витвір мистецтва від Георга.

– Неймовірно смачно, – прокоментував він це солодким голосом, – я думаю, що з задоволенням співатиму про товари з цієї пекарні дорогою. Бартер та реклама! Скільки погодитесь заплатити за це? Я беру булочками та шоколадом, якщо що.

– Не впевнена, що зацікавлена в цій рекламі, – я відсунула від нього тацю. – Повертаючись до справи…

– Чому ти не зацікавлена в рекламі від такого неймовірного співака, як я? – муркнув Тайрен, підсуваючись ближче.

Сині очі засвітились ще яскравіше.

– Повертаючись до справи, – з натиском промовила я, відвертаючись від Тайрена та відходячи від нього подалі разом з тацею, – я думаю, що справді допоможу вам. Звісно, я зроблю потрібні зілля. Інгредієнтів недостатньо, але я можу замовити їх… припустимо, за тиждень все буде готово.

– А швидше ніяк? – уточнив Едмунд.

– Ну, хіба що я готуватиму зілля на ходу, проводжаючи вас, – фиркнула я.

– Але це, звісно, виключено, – закивав Тайрен, – тому що прекрасна леді в жодному випадку не погодиться на таку компрометуючу подорож з чоловіком її мрії?

Едмунд випнув груди.

– Я мав на увазі себе, – обірвав його мріяння Тайрен. – Але ти можеш виступити у вигляді компаньйонки для леді Даяни, майбутній боже.

– Дякую, не треба. Це виключено тому, що прекрасна леді не надто любить подорожувати. Я обираю спокій свого кабінету. Тож я сьогодні зберу інгредієнти та візьмусь за працю. Якщо постараюсь – і якщо ви заплатите як слід…

– Ми заплатимо! – вигукнув Едмунд швидко.

– То зможу впоратись і швидше. До речі, цікаво, – промовила я таким тоном, ніби насправді цей факт не викликав в мене жодного інтересу, – а як ви збираєтесь відкрити ворота до Царства ночі?

Едмунд миттю підняв голову.

– Ворота? – спитав він. – Про що йде мова? Тайрене?

– Поняття не маю, – бард впився зубами в булку, прожував, ковтнув, тоді продовжив, – нема там ніяких воріт, Царство Ночі – це ж не палац короля, це просто божественні володіння, і в них все працює за іншими правилами.

– Так? Ну добре, – я з розумінням покивала. – Просто, напевне, Тіарнан щось наплутав, коли запрошував до себе в гості і казав, що потрапити до Царства Ночі можна тільки певним чином. Я абсолютно ні на чому не наполягаю. То взагалі не моя справа.

Я підхопила тацю з кексами та закрокувала до виходу, плавно похитуючи стегнами. Два чоловічих погляди вп’ялись в мою спину – ну, або трішки нижче спини, якщо вже бути відвертою, – і не поспішали ані відвертатись, ані згадувати про правила пристойності.

Добре, що вони не могли бачити вираз мого обличчя, на якому змішались нетерпіння, роздратування і сподівання, що план спрацює.

Вони всі поступово звільняли місце для відчаю. І я вже зробила останній крок, готуючись переступити поріг, коли нарешті почула благословенне Едмундове:

– Чекай! Даяно, стій! Що тобі говорив Тіарнан? Про які ворота йде мова? Розкажи, прошу! Ти не можеш просто так піти!

Я зручніше перехопила тацю і гмикнула.

– Ну взагалі-то, я вдома, – зазначила уїдливо. – І обіцяла тільки зілля. За які мені поки що не заплатили… Тож я таки можу просто піти, – якби ноша не заважала, я б розвела зараз руками. – Навряд чи дівчина, що не так вже й багато подорожувала і просто працює собі тихенько над якимось варивом, справді, гм, повинна радити щось досвідченим мадрівникам.