НА ГАЧКУ

                                                         НА ГАЧКУ

Весна цього року прийшла рано. Сонечко припікало по-літньому, було навіть спекотно. Поверхня озера прогрілася добре, й уся малеча шугонула до теплого берега.

Того дня маленькі рибки бавилися майже впритул до мілини. Вода тут була тепла, мов чай. Дехто зі сміливців навіть вискакував з води на кілька сантиметрів — піймати перший промінчик сонця.

Серед мальків був і Пискарик. Він наглядав за малечею, щоби ніхто не наробив шкоди.

Холодушки з Теплушкою не було — складали останні іспити перед канікулами. А далі — літо, свобода, ігри. Цілих три місяці розваг і веселощів.

Мальки грали в квача. Пискарик саме намагався наздогнати Краснопірку — спритну, моторну рибку з червоними плавниками. Вона пірнула й зникла в густих куширах. Пискарик плив повільно, заглядав під кожну стеблину, під кожен корінець. Та Краснопірка мов у воду канула. Хоча так воно і було — вона ж була у воді.

Поки шукав, Пискарик навіть зголоднів. У животику гучно забурчало.

І тут, просто перед очима, повільно почав опускатися червоний, гладкий черв’як. Він вертівся, звивався, мов йому шило в м’яке місце всадили. Так, власне, і було — та про це Пискарик не знав. У озері не знав ніхто. Хіба що Теплушка, але її поруч не було.

Черв’як завис у воді, звивався ще дужче.

Пискарику здалося, що той за щось зачепився і не може звільнитися.

Якби він тільки знав, наскільки був близький до правди… То й не зробив би тієї дурниці. Обминув би підозрілого черв’ячка, поплив би шукати вперту Краснопірку.

Але ні. Він це зробив.

І з цієї миті починається нова пригода Мандрівниці.

Пискарик облизався, ковтнув слину, а в животі забурчало ще дужче. Шлунок не обдуриш — він точно знав: це їжа. Рибка кинулася на черв’яка, вхопила його губами й ковтнула.

І — закричала! Щось гостро вкололо у верхню губу. Із рибки вирвалася хмарка прозорих бульбашок — і попливла вгору.

Пискарик розтулив рота, хотів виплюнути здобич. Та губа розпеклася від болю. Його щось тримало. Сильно. Немилосердно.

Нещасний Пискарик рвонувся вбік, але марно. Раптом різкий біль пронизав усе тіло. Рибка дригнула вниз, до дна. Та невидима сила не відпускала. Тягнула вгору.

Від болю потемніло в очах. Пискарик мало не зомлів. Його стрімко несло на поверхню.

— Рятуйте! — кричав. — Допоможіть!

Краснопірка побачила, як друга щось тягне нагору, але не могла збагнути — що саме? Вона чула його крик і без вагань кинулася вслід. Схопила Пискарика за хвіст, потягла донизу.

Той заволав ще дужче.

Але Краснопірка не могла зупинити силу — навпаки, вона почала підійматися разом із Пискариком.

І ось обидва вилетіли з води. Краснопірка, відпустивши хвоста, почала падати назад у рідну стихію. І встигла побачити на березі дві дивні істоти. Вона ніколи не бачила таких створінь. Чужинці.

Пискарик безпорадно тріпотів у повітрі, Краснопірка — безсило стежила за ним поглядом. Товариш вигинався, борсався, силкувався вирватися з пастки — і летів просто в лапи невідомого...

Чотирилапі істоти ходили на двох товстих, міцних, довгих лапах. Одна з них, мов навіжена, бігала берегом. У коротких, тонших лапах вона тримала довгу, рівну, мов очеретина, паличку. До палички була прив’язана тонка, прозора ниточка. А на самому кінчику нитки теліпався наляканий Пискарик.

Шкіра у цих істот була дивна — різнокольорова. А ще — густа шерсть на голові. Тільки на голові. Як у їхньої рудої Лисиці. Тільки у Лисиці шерсть руденька, а в цих — в одного чорна, а в другого світла.

Дивна істота вхопила Пискарика своєю лапою і піднесла до себе. Відчепила з нитки. Пильно подивилася в очі рибці, щось весело сказала іншій істоті — тій, що сиділа поруч і тримала таку ж паличку. Потім витягла з води плетену сітку й вкинула Пискарика всередину. Сітку знову опустила у воду.

Краснопірка кинулася до берега. Підпливла до сітки. Усередині було ще з десяток рибок. Декого вона знала. І Пискарик теж був там.

Краснопірка смикнула сітку. Хотіла визволити друга. І ще всіх рибок, які потрапили в біду. Але сітка була дуже міцна. Вона смикнула ще раз — і ще. Та нічого не вийшло.

— Пливи до Холодушки, — прохрипів Пискарик.

З його губи текла кров.

— Що їй сказати?

— Скажи, що до нас прийшли люди. Нехай рятує мешканців озера. Тут тепер небезпечно. До нас прийшли люди. Тільки Холодушка знає, що робити. Пливи. Швидко!

— Люди... — прошепотіла Краснопірка.

І кинулася шукати Холодушку.

                                     КОЛИ ВОРОГ СТАЄ ДРУГОМ

— Люди?! — не повірила Холодушка. — Звідки вони тут?

— Так сказав Пискарик, — відповіла, ледве переводячи подих, Краснопірка. Вона летіла до Холодушки, мов стріла. А та не вірить, перепитує.
Ох ці жабки! Тут треба діяти швидко, рятувати Пискарика, а вона питає!
— Навіщо ці зайві питання?! — роздратовано вигукнула Краснопірка. — Пискарика треба визволяти, поки не пізно.

Холодушці саме час було йти до школи. Прийшла її черга складати іспит. Але ж Пискарик — її найкращий друг. А він у біді, якщо Краснопірка каже правду.
Звідки тут люди? Може, Пискарик щось наплутав? Але перевірити треба.

Холодушка глянула на школу з відчуттям провини, зазирнула у відчинені двері. Десь там Теплушка вже складала свій перший іспит.