Розділ номер три-чотири

— Ох і вляпалася ти, Сашка, — бурмотіла я собі під ніс, мотаючись по своїй квартирі й збираючи рюкзак у дорогу. Як там кажуть? Вирушаючи в поїздку, бери більше грошей і менше речей? Ага, як же. А якщо дощ? А якщо сніг? Хоча чи доживу я до снігу — ще питання. Тому шапка-вушанка відправляється назад у шафу, до теплої куртки, щоб їй було не нудно мене чекати.

Наче й брала все найнеобхідніше, але все одно рюкзак вийшов важким. Зрозуміла, що довго з таким не протягну. Доведеться розщедритися на магічний безрозмірний. А коштує він, мама рідна! Але з іншого боку, своя спина важливіша, та й грошей мені підкинули. Ладно, внесемо в представницькі витрати, чи як там кажуть? Тепер питання: як купити рюкзак, щоб мене не засікли невидимі вороги.

Я, звісно, не думаю, що за мною малошановані особисто мною вампіри денно і нічно спостерігають, але береженого Бог береже. Тому нехай думають, що я як зайшла в квартиру, так там і перебуваю. А ми не горді, ми через балкон зліземо, благо другий поверх і поруч дерево.

Закинувши свій дитячо-дамський рюкзачок на спину, вийшла на балкон і примірилася до гілки дерева, що росло поруч.

Вставши на балконні перила, почала балансувати, як канатоходець, і зрозуміла, що люди з відсутністю мізків довго не живуть. Причому просто зараз ці люди в моїй особі зваляться. Вбитися не вб'юся, але покалічуся точно. З переляку перестрибнула з перил на гілку. Мене врятував мій маленький калейдоскопічний зріст і вага. Пробігши по гілці до стовбура, обійняла його як рідного. «Сашка-дурепа» — єдина думка, яка крутилася у мене в голові. Але, як відомо, дурнів боги люблять. Тому з дерева я практично звалилася без ушкоджень. Обтрусивши багатостраждальну п'яту точку, на яку я власноруч знайшла пригоди, вирушила до найближчого супермаркету.

Вибір рюкзака так мене захопив, що я биті півтори години розважалася тим, що дивилася демонстрації можливостей різних моделей. Зрештою зупинила свій вибір на зелененькому, невеликому, з купою всіляких кишеньок. Як мене запевнив продавець — я туди зможу упакувати слона й не помітити його ваги.

Слон мені, звісно, був не потрібен, але можливості місткості мене надихнули. Тому до будинку я підійшла в хорошому настрої.

Цей настрій протримався рівно до того моменту, поки я не підійшла к дереву. Ось тут-то я й попала. Я підстрибувала, намагалася хоч якось дотягнутися до гілки, але зросту явно не вистачало. Розізлившись, закинула покупку на балкон. І спробувала втретє дострибнути до гілки. Якщо не вийде — потопаю через двері. Уже на вулиці стемніло, авось не помітять. Я підстрибнула, і в мене вийшло зачепитися за гілку. Але в цю ж мить відчула на своїй правій сідниці чиюсь інтригуючу велику долоню, заверещала, відпустила гілку й опинилася притиснутою спиною до когось кремезного. Не впасти в паніку мені дозволив тільки знайомий запах — так пах мій нічний любитель кусатися.

— Ти чого по деревах лазиш? — проникливо запитали у мене над вухом, не даючи повернути голову й розгледіти, хто ж це все-таки.

 — Додому хочу.

— Я ж сказав — їдь.

— Я й збираюся. Ось непомітно ходила купувати рюкзак магічний. Рано-вранці поїду.

— Ну, з приводу «непомітно» я б посперечався, — у голосі явно відчувалася іронія.

— Ти галасу вчинила багато, добре, що за тобою ніхто не спостерігає зараз. Не волай, я тебе на балкон підкину. І щоб уранці в місті духу твого не було.

— А ти хто? — примудрилася вставити свої п'ять копійок я.

 — Я — це я, — пролунала лаконічна відповідь.

Після чого мене підкинули до балкона. Коли я забралася на нього й обернулася, ні під балконом, ні під деревом нікого не було.

— Ну й сам дурень, — пробурмотіла я собі під ніс і пішла збиратися.

Як не дивно, але після прийняття рішення тікати й підтримки з боку дріади я заспокоїлася і заріклася шукати пригоди на свою улюблену п'яту точку. Заснула швидко і прокинулася за будильником, як зазвичай. Вирішивши, що якщо вже за мною хтось спостерігає, то не буду міняти свої звичайні пересування по квартирі. Тому традиційна кава на балконі мала місце бути.

Викликала таксі, вказавши кінцевий пункт — бібліотеку, але на половині шляху попросила водія повернути до вокзалу. Той заупрямився, але накинуті поверх договірних гроші зіграли своє золоте діло.

І ось я вже сиджу в купе поїзда, який уносить мене подалі від столиці й ближче до окраїн неосяжної країни. Їхала я до драконячого прикордоння. З собою у мене був важливий папір із купою магічних печаток, який давав мені право працювати у всіх відділах рідкісної книги, а якщо знадобиться, то й в архівах.

Ще вчора я прийняла для себе рішення — розглядати те, що зі мною сталося, як захопливу пригоду, заодно й можливість подивитися країну. А десь у глибині душі було прийнято ще одне рішення — зібрати якомога більше матеріалів про вампірів, а зокрема про той самий клан, якому я навіщось знадобилася.

З столиці я виїжджала в гордій самоті, сидячи в купе. Але вже за дві години, на першій великій зупинці, до купе зайшли мої попутники. Першою зайшла дракониха — цих не сплутаєш ні з ким. Горда, з гидливо підтиснутими губами. Кивнула мені, кинула дорожню сумку на своє місце й відвернулася до вікна. Слідом за нею зайшов перевертень — маленький, юркий юнак. Весь усміхнений і доброзичливий. І останнім зайшов чоловік. Фух, нарешті звичайна людина, чоловік у літах. Сивий, з акуратно підстриженою шкіперською борідкою, у строгому костюмі й з тростиною. Я перебралася на своє верхнє місце і зверху спостерігала за своїми попутниками.