Королівка

Королівка. Раніше. Десь кінець лютого. 2022р.
95-та видала на роту 3 БТРа. Двоє не їздило, один не стріляв. Не складно догадатись, на якому поїхали на перший виїзд.
Ми їхали в Королівку з ротним, взвод але різнобій. Окремо пзрк та птур, прикомандировані.
Завдання просте. Зайти в село, розвідка боєм, закріпитись на в'їзді. Ворога небуло. Хатинки порожні, на цьой вулиці. Була сім'я за 150м та ще одна за 200 з копійками, від позицій. Ще на перпендикулярній вулиці дід з бабой. Ще двоє ходили кролів годувати, де господар виїхав. Ось і всі цивіли.
З нами ще одна рота зайшла, але на інший виїзд.
Місцеві підтвердили що тут росіяни були, але відійшли назад.
Друге відділення типу "розвідка" зайняли хату де ремонт незакінчений. Така, з якої можна дивитись за своїм сектором. Ми далі від посту, хату зайняли. Копав окоп. Один вдвох в копали, інший сам довбав. У мерзлій землі. Березень. Інколи через блокпост проїзжали біженці. Ми оглядали на наявність зброї та підозрілих.
— Диви які лби сидять! — обурювався напарник. — І написано "діти".
— Війна, — пояснював я. — Діти швидко дорослішають.
В першуж ніч, біля розвід-хати авіабомбу скинули, стіну знесло. Але встигли в підвал забігти. Все добре. Росіяни скидали на крайні вулиці, вранці та увечері по бомбі. Кролі контужені, клітки розірвало, а вони сидять та не тікають.
Був снігопадний день, півтори дні сипав. А наступного дня дивились за війною. Спалахи, вибухи, трасіра літають. Десь за посадкою, півтори кілометра, приблизно. І тут щось їде. Ніч, темрява що рук не видно, і ночнік не допомага. Гусінічна техніка. Напряглись, робудили всіх. Готові до бою.
Їде, і десь по дорозі. Гарно чути скрежет металу по асфальту. Але в ночник невидно нічого.
— Де він? Бачиш?
— Нічого не бачу. Бачу дорогу 5 метрів, і все.
— Птур!
Пух! Шиушиу
Вилетіла ракета, та обертом полетіла вперед. Вирізнялась і зіткнулась з машиною. В дно. Позаду запалало узбіччя. Машина зупинилась. На дві секунди і рушила далі.
— РПГ! РПГ!- кричали взводнік та ротний.
Пострілу не було. Але без команди всі почали стріляти.
Навіть я, випустив магазин у темряву. І думаю. Куди я, стріляю?
А машина докотилися 4 метри до блокпосту і зупинилась.
Спочатку ніхто не наважувався підійти, і мені забороняли. А я спробував пару раз. "Куди? Не лізь? Не відходь від блокпосту." - Ага. Це не схоже на москальську машину.
До інших теж почало доходити.
Медик! Поклич Хіросіму! - хтось крикнув.
Прибіг. Почав оглядати тіла на машині. Мертві, давно, задубіли. Він постійно матюкався...
Розвідка побігла шукати екіпаж. Бо сама машина не могла доїхати. Так, в середині були лише речі. В темряві не зрозуміло і лишили на день.
Розвідка знайшла двох з екіпажу, цілі але налякані. Ще одного пораненого знайшли згодом, він на борту їхав, і як з птура прилетіло - скотився обабіч.
Вони спілкуватись з ротним, подробиць не знаю. Та і виснажений був, настільки що лише про сон думав.
Наступного дня дістали все з машини, та зложили в купу. Ротний доповів по рації, тож скоро заберуть речі. Трактором намагались перетягнути машину, але потягли на метр і най-його.
Одного разу на блокпост приїхав чувак, каже що був у наступі разом з тими хто їхав БМП1, навідник. Багато розповідав, але плутався, та змінював розповідь. Той таке.
Тогож дня приїхав представник цьої бригади. Щоб забрати речі, 200, машину. І поспілкувавшись з навідником - залишив його з нами.
Ще пара вертольотів прилітала. Два рази. Першого разу Морпєху в коліно осколок прилетів. Він на другому блокпосту був. Я про це дізнався аж увечері. Рюкзак посікло. І баф різануло. Ще старший розвідник, заліз на чердак і болванка з ракети біля нього пролетіла, дах розбила та в стелі застрягла. Більше він туди не ходив.
ПЗРК-шніки перший приліт прозявили, один положив Перуна, а інший не знайшов коли вертольоти літали.
Зато коли вони вдруге прилетіли, все одно нічого не вийшло.
Уявіть, на тебе летить вертоліт, а Перун не стріляє. Вони посивіли в той день. Але неушкоджені, той добре.
Ото виходиш на пост, дивишся а на обрію на одну хату менше стало. Нормально.
Так вось, біля ротного постійно один крутився, "спецназ-десант-ніньзя", катав ротного, сидів за рацією. Зазвичай просто в хаті чай сьорбав. Але розповісти, який він супермен полюбляв, чим усім і набрид.
Два рази на день опадали авіабомби. І вось він подумав: "в хаті спати страшно". І переїхав у підвал. Там хатинка занедбана, тіпа кухня літня. Точно не пам'ятаю. Зато підвал - бетонна коробка. Надійно.
І заліз туди разом з водієм БТРа.
Я на посту, по прогнозу довжен літак бути. Гуде. Стрибнув в окопа. Бабах, над головою доски пролетіли. І тріскіт дров, як багаття горить.
Вилізаю. Там де кухня стояла, дошки горять. Маленька купка, кухню сдуло. Треба тушити, щоб не світилось. Друге відділення порозкидало дрова, затоптали щоб не палало. І вилізає, живий-здоровий, спід обломків. Ото як заховався.
Рано вранці, цей герой сів в машину та більше його не бачив. Тобто бачив, він удень тут сидів, а наніч виїзжав подалі.
Якогось дня пішов спати у підвал. Сплю, нікого не чіпаю. Командиру повідомив своє місцезнаходження. Прокинувся, хтось лізе у підвал. Схопив автомата: "хто тут лазе?". Тіні зупинились.
— Ми з такоїто роти, ротний поїхав... Ми не знаємо шо робити... хату мінами закидали... Ми ото там стояли... Можна ми тут поспим?
Включив ліхтарика, подивився на ці замурзані налякані рожі. Наче нащі, одягнені в такий самий мотлох, що і я.
— Нє, тут не лазьте. Як ви вообще сюди дійшли. Там же пост?
— Ми полями. Попід хатами.
— Ідіть назад, вам треба той бік охороняти, щоб сюди з тилу москалі не зайшли.
В очах журба, але вони всеж пішли назад. Я пішов до ротного. А там цей чорт, знову якусь надзвичайно цікаву фантазію розповіда.
Я до ротного, кажу: "солдати з такоїто роти бігають по городам, кажуть що ротний втік і вони розбіглись." А він киває. Я почекав, хвилину, дві, три.
"Може треба по рації доповісти, що ту частину села ніхто не захищає?"
— А, да, да,— киває. І все. — Рація розрядилась.
— Ок, там на тому боці, нема нікого. Можуть в спину нам зайти. Я пішов, на пост. Доповів.
Ось того вечора і впала біля мене авіабомба.
Я бачів, як ПЗРКшніків і птурисів евакуювали, але один лишився з нами. БТР стоїть біля КСП.
Стемніло. На КСП не дивився, у мене інший сектор.
Летить літак. Не до нас, він пролетів десь в кілометрі та зробив "коврове бомбардування", вулиця палає, стало світліше на обрію.
Повертався над нами. Той застрибнули в окопа. В метрах 3-5 від блокпосту БМП стоїть підбите. Прогудів літак на низькій висоті, і чую удар об метал. Чіткий такий. Бом!
Вибух. Ударна хвиля пройшла над окопом, але вібрація пройшла крізь нас. Відчув як затремтіли кишки, легені, шлунок... незабутньо. Оглушило, не можу вдихнути. Секунд через 5 повернувся слух, вперше що почув, це горящий метал, такий тріскаючий звук. Очі не бачать, плотний пиловий туман, ріже очі. Протер їх і допоміг вилізти товаришу. Перебігли в інший окоп. Літак пролетів над нами, і на базу.
Стоп! А нас тут було більше.
— Птуріст! — кричу. —Птуріст!
Тиша, лише метал горить. Вілізаю з окопа.
— Птуріст! Птуріст! Ти де, ти норм?
— Та я, тут в полі, птур улетів. Шукаю.
— Не підходь до БМП, там бека купа.
Паралельна історія від свідків:
Окрім іншого за 250м від нас. Коли почули літак, всі з хати побігли у підвал. ПЗРК-шнік саме між двома дверима був, ударною хвилею вибило двері і вдарило ними, зламало ребро.
Повернемось до мене.
Посидів, прийшов у себе, протер очі, перевірив своє озброєння. Відійшов від позиції, бо там БК та вогонь. З підвалу вийшов Ігор. "Що, відбувається?", я розповів. Хв через 15 почало детонувати БК БМП1. І ми з Ігорем зійшли з дороги. Бо там РПГ постріли, гранати, патрони. Хз що ще там мішками закидало. Ігор хотів за ПКМом своїм сходити, але граната взірвалась, і якось передумав.
Посиділи ще 15 хв. Вибухає, салюти. Але шось прохолодно на снігу сидіти. От я і поперся на КСП. Шо робити? 

Прийшов і кажу: авіабомба впала, БМП горить. Блокпост здуло. Всі живі...
Мене штурхають, кажуть тихо, заховайся. Ну, ок. Ховаюсь. Тріщу кущами. Гучно. Всі дивлчться на мене.
Нє. Вийшов і сів на лавку. Мене приглушило, і не одразу почув, що відбувається.
Ротний, намагається на зв'язок вийти. Каже:"ми під обстрілом, у нас 300", і це шепотом.
Сижу і думаю: "кого ранило? Хз" і "хто нас обстрілює, і де?" Підтянулись усі, щось обговорюють.
— Ідем на точку евакуації! — нарешті команда. — Хватайте речі і йдіть туди!
Ну ок, схопив якийсь рюкзак і пішов. Вийшов на дорогу. А де ця точка евакуації?
— Ми знаємо дорогу, за нами.
Ну ок. Ідем. Поперлись городами та полями. Але вийшли в центр села. А тут людно. Іде рота солдат, у темряві. Хтось когось гукає, крики, шум.
— А ви хто?
— Ми з "такоїтороти", командир с'їбався. Ідем звідси.
Ось стоїмо проважаємо очима корован.
— А де точка евакуації?
— Десь тут. Брама "такого" кольору.
Дивимось, ніч. Місячна. Добре видно, але кольори чорно-білі.
— А де купон?
— Він точно з нами йшов?
Ага. Як виявилось, він пішов разом з корованом. Там іще на фініші дрон літав, міни наводив. Лежала рота і не рухалась. Але подробиць не знаю. Купон не сильно любив цю історію.
— Так і шо нам робити?
Стоїмо обговорюємо. І вирішили йти далі. Срака, 20 км, вночі, з багажем. Як вийшли з села, то люстри побачили, гради, весело. Ми там були.
Йшли і співали українські пісні, щоб нащі нас не застрелили. Один блокпост. Другий. Порожні, нікого нема. Тиша, лише блоки та окопи. Дійшли до іншого села. І тут як шуркне, спалахне, та вибухне за моєю спиною. Зненацька, обісратись можна. Ну чисто скрімер.
Як дельфін стрибнув в чагарники, де рюкзак і загубив. Треба рушати. Так і не зрозуміли, шо це бляха було? Ідемо, і чим ближче, тим гучніше вибухи. На базу йти не варіант, секрети, пости, вибухи... Треба десь переночувати. На пилораму зайшли. Потім подалі від неї. Як ми рухались - свистіли міни. Хоч і мимо, але близько. Перебіжками в поле, і залізли під сосну. Там лягли спати. На каріматах в спальніках. Сніг. Вітер дує, міни свистять. Поруч прильоти. Типова ніч.
Рано раненько встали, почули рух техніки. Побігли туди, нащі.
Їде колона техніки, і тут вибігають 6 воїнів.
Стійте, стійте.
Так і було. Зупинився краз, застрибнули і поїхали. Далі своїх побачили. Але день тільки починався.