2022

Той таке. 2022 рік. 24 лютого. Я пів ночі не спав, ммо-рпг всьому виною. Прокинувся від вибухів. Прикол. Це шо? Війна вже і сюди прийшла? Що тепер скажете київляни? "Гражданская война" тепер і у вас?
Зібрав всі свої речі. Два баула.
— Максим, це шо війна? — власниця квартири зайшла у знімну кімнату.
— Схоже на те. 
— А ти куда?
— Віднесу речі, і в військкомат.
— Тобі звонили?
— Нє, в воєнніку так написано. То так і зроблю. 
— Ну, удачі.
Шлях з мінського масиву до метро оболонь. Автобусів немає, люди бігають, машині їздять. На богатирській копають окопи. Мене ніхто не зупиняв. Сам зупинявся щоб передохнути.
Прийшов. 
— Я речі тут залишу, і до військомату
— Тобі дзвонили?
— Нє, я пішов.
Біля військкомату купа народу. Простояв поки не замерз. Повернувся.
— Тебе не беруть?
— Нє, все складніше. Я завтра схожу.
Наступного дня, те саме. Комісар сказав, що в військові частини машин не буде. Тепер тільки терео. 
Подивився на терео. Не то.
Повернувся, збираються виїжджати з Києва. — То я з вами. Скинете біля Житомира.
Виїжджали після обіду. Переночували десь в дорозі, у знайомих. Всі і телефонах, що відбувається? Ніпанятна.
Наступного дня я вийшов з машини, прям на блок посту. Чим привернув увагу у воєнних.
— Шо сталось? Чого вийшов?
— Така біда, в Києві набор лише в терео. В військкоматі сказали, щоб самостійно добирався в Житомир. І ось я тут.
— Понятно. Іди.
— Куди? В яку сторону Житомир?
Махнув рукою.
— Туди.
Заняті дуже. В місто дорога перекрита, у воєнних не має часу для мене. Тож я рушив. Ніколи в Житомирі не був. Рюкзак, спальнік, кокакола. Йду по телефоні, зупиняючись на кожному повороті.
Зупинилась поліцейська машина.
— Ващі, документи. 
Зняв рюкзак, порився в пошуках документів. Першим дістав паспорт. Передав. Копирсаюсь далі в пошукав воєнніка.
— Що робиш в Житомирі?
Пояснюю, все те саме але іншими словами. Знайшов воєннік.
— Так ти в військкомат? Чи в військову частину?
А і справді. 
— Так. В військову частину потрапляють через військкомат. То напевно туди.
— Добре. 
Підійшов інший.
— Скажи паляниця.
Я згадав купу відео, що вчора дивився. Та почав либитись.
— Паляниця, полуниця та Укрзалізниця.
— Добре. Давай.
Машина поїхала, поки вдягав рюкзак. Документи положив в кишеню куртки. Через деякий час з нову машина зупинилась. Все те саме. Тільки по іншому.
— Де військкомат? Бо я у попередніх забув запитати.
— А ти не знаєш?
— Я в Житомирі вперше.  Я тут нічого не знаю.
— Відвезем його?
— Нє, нас викликають. Поїхали.
Нормально. Так куди мені ідти? Людей на вулиці немає. Намає в кого запитати.
Третя машина військова. Мене сходу оточили. В чергове все пояснив. Мене згодились підвести. Але через два квартали, їм по рації прийшов наказ. Мене висадили та пояснили куди йти.
Ок. Тепер хоча-б знаю куди йти. Вулиця, міст. На мосту воєнні. Мене не зупиняють, спокійно проходжу. Причепився до воєнного, що був з іншого боку моста.
— Бажаю здоровля.
— Бажаю.
— Де військкомат?
— Не знаю. Я не мєсний.
Позвав іншого воєнного. Той також не знає.
— Оно бачиш воєнного. То мєсний. Іди в нього запитай.
— Добре, дякую. 
Пішов до нього. На підході військовий закричав.
— Стій. Куди йдеш?
— У військкомат.
— Ціль прибуття.
— Шоб в військову частину направили. Воювати буду.
Той переговорив по рації.
— Військкомат не приймає. Іди в 95-ту.
— Куди?
— Ти шо, на знаєш?
— Не знаю.
До мене підійшла людина в цивільному.
— Дивись. Ідеш туди, потім поворот буде. А далі прямо та побачиш.
— Добре. Дякую. 
От така пригода. Я пішов не зовсім відміченим шляхом і нікого не зустрів, через дорогу побачив натовп людей. Напевно мені туди. Зайшов на капепе.
— Мене послали до вас.
Передаю документи. 
— Скільки вас?
— Я один.
— Один?
— Один.
— Зачекай.
Розмови по рації.
— Так. Дивись. Одного ми не пропустимо. Там на дворі, люди з військкоматів. Стаєш з ними. Зрозумів?
— Зрозумів. Дякую. 
Вийшов на вулицю та оглянув групи людей. 
Пототрапив на територію. Старишрєий сказав, що я не його проблема. Він доповів про мене, та сказав щоб тримався з ними. Він буде слідкувати. За мною і інші слідкували. От такий я небезпечний.
У нас поміняли тиск. То і все ВЛК. На шикуванні. Ага і такий дебілізм буває під час війни. До нашої групи доєднались ще люди. Щоб була сформована рота. На третій день отримали зброю. Та броню.
Броня. Це щось. Ми заходили в ангар по троє. Та копирсалися в купі рваних броніків та плитоносок. Зліпляли частини з різних комплектів. Вставляли плити і готово. Шоломи отримали нові. Форму отримали згодом. Ту яка була. А мого розміру немає давно. Банда бомжів з секондхенду. Озброєні та перелякані.
Як у небі з'являвся літак, приймали позу лежачі. У сніг, бруд. Байдуже. 
— Не лягай на асфальт! Щось пролетить, і тебе вбило.
— Асфальт чистий! Нашо в болото лізти?
— Та хай лягає де хоче.
Цікаві розмови. Прислухаюсь. Бо не воював, не знаю, що буде, та що очікувати.
Якоїсь ночі ми були в іншому місці.
— Який в тебе позивний? Я Воркута.
— Немає позивного.
— Як немає? Ну то придумай. Поки інщі не придумали. Як тебе звати?
— Максим.
— Ну то: Мася, Макс.
— Ну то хай буде Макс.
— Добре. Тільки ти подумай. Бо позивний не поміняєш.
Спали на стільцях. Підлозі. Всюди. Вийти в туалет, ціла пригода. Обійти, переступити...
Полігон. Тепер у мене позивний Тихий. Бо мовчу постійно. Мене назначили помічником РПГ. Ну ок. Навіть зробив постріл. Завдяки чому оглох на два дні.