Розділ 5 . Ірраціональне почуття

Адріан : 

Я повернувся до кабінету після розмови з Максом. На парковці було гаряче — Білий ледь не кинувся на мене з кулаками, і я не міг його звинувачувати. Для нього я — зрадник, який насолоджується свободою, поки його батько гниє за ґратами.

​Я сів у крісло й заплющив очі. Перед очима знову постало обличчя Каті.

​Це сталося не сьогодні. І не вчора, коли вона прийшла до мене ввечері. Це сталося ще на тій першій лекції, коли вона виклично підняла підборіддя й подивилася на мене так, ніби бачила наскрізь усю мою брехню. Вона була єдиною змінною, яку я не зміг «скоротити» у своєму житті.

​Я, Адріан Демидов, людина, яка вірить лише в докази та аксіоми, закохався у власну студентку. У доньку чоловіка, якого я намагаюся врятувати.

​— Це божевілля, — прошепотів я, дивлячись на чистий аркуш паперу.

​Кохання до неї — це як ділення на нуль. Це руйнує всю мою систему. Якщо ті, хто підставив Віктора, дізнаються, що вона для мене означає, вона стане їхньою першою ціллю. Моя відстороненість, моя грубість — це була її єдина броня. Але щоразу, коли я бачу її в коридорі, мені хочеться кинути все, підійти до неї й сказати: «Я витягну твого батька. Я обіцяю. Тільки вір мені».

​Я відкрив ноутбук. На екрані миготіли цифри транзакцій, які я відстежував місяцями. Але думки були про інше. Як вона сміється з Євою? Про що вона думає перед сном? Чи ненавидить вона мене так сильно, як я змушую її це робити?

​Раптом у двері тихо постукали. Я впізнав цей стук. Два коротких, один довгий. Катя.

​Я швидко надягнув окуляри й напустив на себе максимально холодний вигляд.

— Увійдіть.

​Вона зайшла. У її руках була книга, яку я «випадково» залишив на кафедрі — рідкісне видання з криптографії.

— Ви забули це, професоре.

​Вона підійшла до столу. Наші пальці на мить зустрілися на палітурці. Це було як електричний розряд. Катя не відсмикнула руку. Вона подивилася мені прямо в очі, і я побачив у них не ненависть, а... розуміння.

​— Ви не такий, яким хочете здаватися, Адріане Миколайовичу, — тихо сказала вона. — Ви ховаєтеся за цифрами, бо боїтеся, що хтось побачить, як сильно ви насправді переживаєте.

​— Міс Біла, ви знову переходите межу, — я спробував відійти, але вона зробила крок слідом.

​— Чому ви допомагаєте мені? Те рівняння, шифр... Ви хочете, щоб я знайшла правду сама, бо вам заборонено її говорити?

​Я мовчав. Як сказати їй, що кожен мій подих поруч із нею — це ризик? Як сказати, що я люблю її настільки, що готовий стати лиходієм у її очах, аби тільки вона була в безпеці?

​— Йдіть додому, Катю, — мій голос здригнувся, і вона це почула. — Будь ласка.

​Вона на мить завагалася, а потім швидко нахилилася й торкнулася губами моєї щоки. Це був легкий, майже невагомий жест, але для мене він став вибухом.

— Я розв'яжу це рівняння, Адріане. Обіцяю.

​Вона вибігла з кабінету, а я залишився стояти, торкаючись місця її поцілунку. Рівняння мого життя стало неможливим для розв'язання. Бо тепер у ньому з’явилося кохання.

​Питання для читачів:

Адріан більше не може приховувати свої почуття навіть від самого себе. Чи зможе він втримати дистанцію тепер, коли Катя зробила перший крок? І що зробить Макс, якщо дізнається, що професор дивиться на його сестру зовсім не як на студентку?