Частина 4

Ми сиділи у парку на старій лавці і грілися від перших травневих променів. Холоди цього року затяглися, тому, побачивши рідкісне сонце, навіть найпохмуріші перехожі крадькома посміхалися.

─ А Суріл ревнує.

─ Я погодилася одружитися з ним, що йому не так?

─ Может, боится, что я украду тебя из-под венца? ─ Алан рассмеялся.

Я зітхнула і промовчала. Нам із Сурилом просто не пощастило: ще у дитинстві батьки вирішили, що цей шлюб буде вигідним обом сторонам. І ми вдвох виявилися надто відповідальними, щоб розірвати домовленість.

Цей момент, коли ви, дві людини, виховані в сім'ях, де понад усе треба зберігати честь та гідність прізвища, дивитися один одному в очі та бачите цей біль. Можливо, це розуміння і допомогло ці заручини не розірвати.

─ Давай змінимо тему, я втомилася про це говорити.

Алан передав мені пляшку з лимонадом.

─ Як побажаєш. Давай поговоримо про твою книгу тоді. Я категорично проти свого опису у книзі. "Порочні кучері", серйозно?! 

Він мав настільки обурений вигляд, що я не витримала і розсміялася.

─ Ну чого ти? Я тільки за основу твій образ взяла, а характер персонажа буде повністю інший.

─ Я проти цього! Вимагаю реалістичності та правди!

─ Тобі треба ближче поспілкуватися з "Історією колоніальних імперій". Вона має великий досвід у революціях та розповість тобі, як треба боротися за свободу.

─ За свою свободу треба навчитися боротися тобі, ─ несподівано серйозно сказав Алан, пронизуючи мене співчутливим поглядом.

Ця фраза ніби застрягла в моєму горлі комом. 

─ Іди до біса, я не питалася твоїх порад, ─ холодно відповіла я і встала з лави. ─ Мабуть, сьогодні прогулянка не вдалася. Бувай.

─ Ірена! Стій, я ще не повідомив тобі всього!

─ Слухаю, ─ байдуже відповіла я, стоячи до нього спиною.

─ Я скоро піду. Я вирішив стати Тим, що ходить.

Груди ніби стиснули гострими кліщами, від чого було боляче навіть зробити вдих. Я боляче прикусила губу, бо з них були готові зірватися непотрібні слова. Але я впоралася і відповіла:

─ Ти ж хотів цього, щиро вітаю.

А зараз бігти якнайшвидше, де ніхто не побачить і не почує ридань. Де я зможу наридатися і потім безвольно лежать на підлозі, спостерігаючи за ходом сонця у високому горищному вікні.

Ми завжди відповідальні за багато речей і не завжди маємо достатньо хоробрості, щоб це відкинути. Що ж, добре, що я знаю хоча б одну хоробру людину. І дуже шкода, що то не я.

                                                                 *   *   *

─ Алан, вибач, я вчора... 

─ Все добре, я сам це почав. Вибач.

Щоразу він бере провину на себе, щоб полегшити ситуацію. І як він не розуміє, що від цього стає тільки гірше.

Сьогодні цей ангел стояв над урвищем і виглядав ще прекраснішим, ніж уперше. І недомовленість між нами була ще густішою.

─ Ти точно вирішив, що підеш?

─ Так, ─ через деякий час відповів він. ─ Ти сама знаєш, я ніколи не стану хоча б середнім знавцем. Я не маю ніяких умінь. Я не хочу залишатися під чиєюсь опікою. І не вдаватиму, що не помічаю потурань. Я просто не можу так більше.

─ Я розумію. 

Чому ми не можемо допомогти людям, коли вони відчувають сильний душевний біль? Я багато віддала, щоб цьому кароокому хлопцеві стало хоч трохи легше.

─ Я вже все підготував. Завтра ввечері… Прийдеш?

Куди ж я подінусь? Довелося знову прикусити губу, щоб стримати сльози, і вже витриманно відповісти:

─ Прийду.
 

                                                                *   *   *

Травневий вечір був теплим, але від цього ставало лише болючіше. У холод легше прощатися і сподіваються, що людина повернеться з потеплінням, коли розтане сніг і зацвіте бузок.

Я підійшла до місця зустрічі. Це була стара занедбана будівля на краю міста. Ті, що ходять завжди обирали подібні місця, щоби спотворення простору не нашкодили звичайним людям. На викривлених дерев'яних дверях виднілися ледь помітні знаки, за якими можна зрозуміти, що Прохід тут творили часто.

Алан був одягнений у похідний одяг і тримав у руках величезний мішок, у якому закопався майже повністю, і всоте перевіряв речі.

─ Ти колись умієш бути не таким гарним? ─ посміхнулася я і раптово вразилася, як легко можу про це говорити.

─ Ні, на жаль, таким народився, ─ артистично відповів Алан.

Ми засміялися. Знову повисла чортова тиша, в якій були виразно чутні наші думки. Я не витримала першої.

─ Я виправлю твій опис у книзі, якщо...коли ты повернешся!

Алан склав губи у посмішку переможця.

─ Рахуй тридцать хвилин рівно!

П'ять хвилин він налаштовував дихання на перехід, загострив вугільний олівець до максимальної гостроти. Сім хвилин уважно креслив знаки Переходу на дверях і вимовляв слова активації, потім три хвилини чекав. За десять хвилин перевірив ще раз речі і накинув рюкзак на плечі. Встиг повернутися до мене, ніби щось хотів сказати, але промовчав. Натомість усміхнувся ще раз і ступив у відкритий Прохід. Ще дві хвилини Прохід привітально блимав, запрошуючи увійти. На останні три хвилини він повільно згасав, доки не зник повністю.

То був останній раз, коли я бачила Алана. Тому в книзі його кучері залишилися "порочними".