Частина 3

─ Я прочитав вашу книгу. Мені сподобалось.

─ Вона не моя, вона належить Бібліотеці. Рада це чути. 

─ Вам так неприємно розмовляти зі мною? 

─ Чого ви так вирішили? 

─ Тоді подивитіться на мене, будь ласка. 

Чортові неймовірні карі очі, котрі взагалі не поєднувалися з золотистим білявим волоссям. 

─ Ви занадто гарний, ─ не витримала я. І щоки одразу запалали яскравіше, ніж багаття у лісі. 

Янгол розсміявся і став ще гарнішим. 

─ Чого ви соромитесь? Це я повинен соромитися від вашої відвертості. 

─ Ніби ви себе у дзеркало не бачили.

─ Так, як бачите мене саме ви, не бачив. 

Він ще й підкидає дрова у вогонь. Багаття палають все яскравіше і серце бʼється у грудній клітині, обурюючись, що виявилося крайнім у такій незручній ситуації, і вимагає перекинути відповідальність на іншого. Де б цього іншого знайти?

─ Вибачте, здається, я трохи перетнув кордони. Чи все добре?

Звісно, якщо зараз не задихнусь. Я практично наосліп знайшла на столі склянку води і випила її ща один ковток. Карі очі дивилися на мене зі співчуттям і тривогою. 

─ Все добре. Просто маю алергію на книжковий пил. 

І на білявих янголів.

─ Чому ви тоді ви вирішили стати Знавцем? Усе ваша робота ─ це книжковий пил. 

Він зробив вигляд, ніби моє рішення було максимально логічним. Я відчула щиру вдячніть за це і нарешті зуміла трохи заспокоїтися. 

─ Занадто сильно люблю книги. 

Він зробив вигляд, ніби моє рішення було максимально логічним. Я відчула щиру вдячніть за це і нарешті зуміла трохи заспокоїтися. 

─ Розумію, ─ посміхнувся хлопець і простягнув руку: ─ Мене звуть Алан.

Я невпевнено потиснула його міцну шорстку долоню, яка зблизу вже не виглядала такою витонченою.

─ Дуже приємно, Ірена. 

─ Як популярний сорт кави. 

─ Проте мене так назвали ще до появи цієї марки. 

─ Я знаю кавʼярню поблизу, де цю каву готують неймовірно. 

─ Ходімо. 

─ Так одразу? Я гадав, ти... Тобто вам буде потрібен час поміркувати щодо моєї пропозиції. 

─ Пропоную перейти на «ти». Так швидко погодитися мене змусила моя любов до кави.

─ Радий зустріти такого ж кавомана. 

Тепер ми вдвох зробили вигляд, ніби повірили один одному. І мені здається, що це було єдине правильне рішення за весь час. 

Час завжди був моєю найдорожчою валютою. З дитинства я ненавидів улюблену фразу письменників «час витікав крізь пальці», тому що в моєму житті це твердження було законом.

Батько завжди міг повідомити час із точністю до секунди. Він настільки був упевнений у своєму відчутті часу. І найкраще за все він міг вирахувати тридцять хвилин. 

Пʼять хвилин на загальну підготовку і налаштування на відкриття. Сім хвилин на креслення знаків Проходу, промовлення слів активації та три хвилини до власне відкриття Воріт. Десять хвилин на прохід кріз ворота та дві хвилини на непередбачувані моменти (треба бути готовим до всього). Останні три хвилини відходять на креслення знаку Відкриття. Після цього вже неможливо нічого змінити. 

Я завчив це у шість років і міг напам'ять повторити будь-якої миті. Я повторював це батьку вночі після двох діб без сну, вранці за сніданком у вихідний після ігор з друзями. Він завжди залишався непроникний і лише задумливо жував губи, слухаючи мою відповідь. Мені навіть здавалося іноді, що він мене не чує.

Але батька все чув. Його мовчання не говорило нічого, ні схвалення, ні невдоволення. Я не знав, правий я чи ні. Доводилося самому перевіряти це у книгах. Так я навчився не вірити оцінкам інших, бо справжня правда завжди була надрукована на сторінках.

Мати була дуже мʼякою людиною, щиро мене любила і балувала в ті поодинокі хвилини, коли батько не бачив. Я досі пам'ятаю її улюблені пісні, які вона сама писала у старому зошиті та ховала у таємній кишені речового мішка. І жалкую, що не взяв їх із собою, не попросив її віддати бодай один листок.

Ті, що ходять рідко заводили сімʼї, тому що ніколи не можна бути певним у своїй долі. Вони часто помирали ще молодими під час Переходу через свою необережності або через примхливі просторові перешкоди, в операціях з порятунку книг, від хвороб, холоду та голоду. Вони завжди були готові до смерті, від чого ставали нелюдяними і дедалі більше прив'язувалися до книжок. Так і мій батько міг годинами ласкаво розмовляти з переляканою книгою, але ніколи не поводився так зі мною чи з мамою.

Усе сталося девʼятого вересня. Був холодний ранок, тому мама закутала мене в теплу куртку і шарф. Батьки уходили у черговий Похід і залишали мене з дядьком Аліфрі. Все йшло як завжди: батько зібрав свій маленький загін, суворо повторив усі правила, перевірив речі. Вони почали переходити, але на останній людині Прохід почав мерехтіти і не пропускав його через кордон. Молодий хлопець запанікував і почав із силою пробиватися у перехід. Простір почав звужуватися, до нього з усіх боків бігли проводжаючі. Але ось із Проходу зʼявилася верхня частина тулуба батька і він в останній момент втягнув хлопця до себе.

Тиша була приголомшливою. «Тепер простір не пустить їх назад… це ж порушення… це був знак…» Хтось плакав, хтось голосно лаявся і намагався пробитися у вже звичайні дерев'яні двері на місці Проходу.

─ Алан, ─ несподівано охриплим голосом звернувся до мене дядя Аліфрі.

Я підняв погляд і побачив, що на його очах застигли сльози. Проте він намагався посміхнутися, щоби мене не налякати та не засмутити. 

─ Пішли додому, мій хлопчику. 

Більше я ніколи не бачив батьків.