Частина 2

Прийшов березень. Але погода відмовлялася приймати ці зміни і продовжувала витрушувати з громіздких хмар дрібний сніг. Він білою крихтою сідав на голі дерева та сірі будівлі, фарбуючи все одним кольором і ніби стираючи кордони.

На сьогодні моя прогулянка закінчилася, й ось як вже годину я пихкотіла у Бібліотеці, розставляючи вперті книжки по полицях. Найбільш неслухняних доводилося застібати, а особливо балакучим сторінкам затикати рота.

─ Ми гідні свободи! ─ голосніше за всіх волала «Істория колоніальных імперій», дряпаючи мене залізними кутами. 

─ Якщо зараз це не припинеш ─ скину вниз, ─ погрожуючим тоном відповіла я і, тримаючи пустунку двома пальцями за куток, звісила її зі сходів.  

Погроза спрацювала. Книга ображенно замовкла. Я зітхнула і поставила її на полицю між тихою «Історією рослин» і норовливою «Історией великих монархів». Тепер вона нікого не підібʼє на повстання за свободу книжок. Хоча... Після декількох секунд роздумів, я перемотала її гострі кути мʼякою тканиною. Ця може ще й бійку розпочати. 

У списку навпроти пункта «Розставити всі «Історії» на місця» виник упевнений плюс. Зошит із ручкою так само вирушили на своє звичайне місце – перший ящик столу.

По південь я залишилася в Бібліотеці без нікого, що давало свободу від споглядачів за моєю роботою. Стрілки годинника підказували, що є ціла вільна година, тому справи були відкладені. Замість них я взяла до рук «Щоденник смутку» Елли Краланте. У новій частині героїня боролася і, здається, програвала своєму постійному страху самотності. Її листи до себе ставали все заплутанішими, але при цьому поступово підігрівали напругу та передбачали швидку розв'язку.

─ Я хотів би повернути книги. 

Я підстрибнула у кріслі від несподіванності та зрозуміла, що майже секунду потому я повністю вперилася у сторінки. А наразі напроти мене стояв вже знайомих білявий янгол і протягав мені три томи «Голови сімʼї» у синій шкіряній обкладинці.

─ Та це колекційні… Їх не можна… Як ви…? Хто ви є?

Неймовірно. Блискуча промова. Демонструє твоє красномовство, виховане щоденним читанням. Вражає.

В очах янгола читалися схожі думки. Проте на диво він відповів: 
─ Книги колекційні та їх справді не можна виносити з зали, мені це відомою. Проте мені це дозволив мій друг, Сурил Аташері, директор цієї Бібліотеки. 
─ Зрозуміло, ─ тільки-но й змогла промовити я. 

Роздратоване зітхання довелося стримати, боляче закусивши губу. Якщо не вмієш розмовляти, то займайся тим, що точно можеш. Я ввімкнула апарат і натягла на обличчя привітну посмішку.

─ Чи можу я побачити вашу картку? 

Картка була звичайного блакитного кольору, не багряного, який мали «елітних читців» і навіть не жовтого, як у «вчених». Дивно. Проте свій подив я не видала. Вже автоматизованим від постійного повторення рухом провела карткою по стрічці, пробила номер у картотеці та відкрила читацьку історію. Вона була доволі різноманітною: від праць з «Теорій розуміння» до «Космічної ночі кохання». Знайшла останні три отриманні книжки, додала дату їхнього повернення. Передала хлопцю невеличку чорну коробку з датчиком усередині. 

─ Ваш відбиток, будь ласка. 

Сканер відбитка схвально пікнув, прийнявши палець, і моргнув зеленим. Апарат завантажив дані та підтвердив, що книги справді повернув до бібліотеки власник картки.

─ Бажаєте взяти нові книги? 

─ А що ви порадите? 

Ось, порадь йому. А що робити, коли я двох слів зібрати не можу? А фраза була стандартна, можна було відповісти: «Дякую, я сам оберу» або «Ні, сьогодні нічого». Нащо так підставляти!

Я підняла погляд на янгола і побачила вогник зацікавленості в його теплих карих очах. Знов зітхнула і протягнула йому недочитаний «Щоденник смутку».

─ Це моя рекомендація. 

Книгу він дійсно взяв до рук, міцно схопивши незадоволену білу обкладинку. Погладив пальцями рамку і, заслуживши таким чином довіру, відкрив анотацію. Потім швидко перегорнув сторінки. Я здивовано спостерігала, як тонкі губи витягуються в теплу посмішку, непритаману його обличчю. А потім знову потрапила в полон цього погляду, вже радісного, і почула: 

─ Я візьму її.  

─ Бабуня, а Тих, що ходят називают так, тому що вони дуже багато ходять? ─ зацікленно запитав дитячий голос.

Жінка перевела погляд на онуку, котра міцно обіймала (майже душила) білого ведмедика, і зпустила окуляри на кінчик носа. Замислилася. 

─ Взагалі ні, але вони дійсно багато ходят. Ти молодець, я цього ніколи раніше не помічала. 

Дівчинка гордовито посміхнулася і спробувала стати в позу знавця, але заплуталася у великих лапах ведмедя і плюхнулася назад на підлогу. Ображено надулася. Жінка придавила посмішку.

─ Хочеш дізнатися, чому їх так назвали насправді? ─ спішно запитала вона, намагаючись відволікти онучку. Блискучі від цікавості очі довели, що спроба була вдалою. 

Розповідь почалася. 

─ Колись давно Колись давно світи Атараїна ще не були з'єднані ланцюгами Мудрих, книги не були зібрані в Бібліотеках, та й самі Бібліотеки ще не були побудовані на окремих островах. Народи жили окремо, вели війни і, тільки-но оговтавшись після них, починали наново. Жива писемність винищувалась, як головна зброя супротивника, завжди першою у будь-якій битві. Цим займалися спеціальні загони Винищувачів, чиєї кровожерливості не було меж.

Так би продовжувалося й досі, якщо б один з книговбивць не стримав свого меча. Він заховав від інших маленьку дитячу книжку про життя польової ромашки. Спочатку він просто зберігав її в особистих речах, деколи торкаючись пальцями теплої обкладинки. Потім наважився відкрити першу сторінку. І після цього прочитав її безліч разів від початку до кінця. Так уперше в історії Винищувач став Охоронцем, приєднався до Ордену Знань та заснував свій загін Тих, що ходять.