Глава 16. Порожні балачки

Влєка сиділа на місці, тупо уставилась у вікно. Вітром здуло сніг, тож тепер можна було побачити крізь запилюжене скло, що там, на дворі, ясно та сонячно. У них так часто буває: після хуртовини, що засипле снігом все навколо, затишшя і мороз, градусів, десь, до сорока, а то і більше. Ох, а сонце вже високо! Південь, не інакше! І весь цей час вона «допомагала» Диким? Безглуздя якесь! Цікаво, хто її назад приволік? Навряд сама повернулася?

Філ став скидати до мішка речі, відчув погляд влєка, обернувся. Та дійсно уважно стежила за ним.

- Чого вирячилася?

- Поговорити з тобою хочу. Ось і дивлюся, наскільки доречною буде зараз серйозна розмова.

Хм… Ця її прямолінійність часом межує з безумством, а часом, що не кажи, – пробиває.

- Поговорити, значить. Так? – він наблизився і сіл на протилежний край лави. – Говори. Цікаво, що ти собі вигадала…

- Я вже добре опанувала вашу мову. Спробуймо порозумітися? Розібратися, що сталося. – Філ слухав цю маячню мало не з відкритим ротом. Напевно, і не перебив її тільки тому, що не очікував подібних речей. – Ти ведеш мене…

Влєка запнулася, схоже, тому що не могла приміряти до себе це слово.

- Продавати, - уїдливо підказав він і кивнув, щоб вона продовжувала.

- Так. Продавати… Тому що тобі потрібен кінь? Вчора казав, Сверру, я пам’ятаю…

- Точно! Тільки це тебе і врятувало. Запевняю, що по натурі я не схильний до работоргівлі. Ситуація змусила.

- В такому разі, дозволь запропонувати тобі інший варіант?

Філ глузливо глянув на неї, але промовчав. Ситуація забавляла. Ні, ну правда! Він щойно сказав, що вбив би її, якби йому не потрібен був кінь, а вона вирішила, що може виторгувати щось для себе! Та вона зовсім чумна! Влєка, не звертаючи уваги на його сарказм, продовжувала говорити:

- Мої друзі, я… ми можемо запропонувати тобі набагато більше, ніж просто кінь. Розумієш?

Дивиться своїми величезними очиськами, пильно, невідривно. Ніби заворожити його хоче. Кукіш тобі, не діють на нього такі штучки!

- Назви ціну, будь-яку, навіть саму немислиму, і вони заплатять її. Все, що нам треба зробити, це залишитися тут, і дочекатися їх.

«Наївна дура».

- Ти в якому світі живеш, а? - хмикнув він. - Влєка не цікавляться долею «друзів», які потрапили в полон.

Слово «друзів» Філ вимовив з особливим смаком. Адже не буває у влєка ніяких друзів! Пораненому не допоможуть, мертвого не спалять, на поталу хижакам лишать.

- Ти не потрібна їм більше! Вони забули про тебе вже через п'ять хвилин! Отямся!

- Якщо вони забули про мене вже через п'ять хвилин, то як ти поясниш те, що вони ломилися в бункер?! – вона теж трохи підвищила голос.

- Навряд чи за тобою. Втім, це не має значення. Що б ти не запропонувала, у тебе, влєка, немає того, що мене могло б зацікавити. Сьогодні там, біля воріт загинув мій старий товариш, розумієш?

- Значить, справа не тільки в коні… правильно я розумію? – вона не повелась на загрозливий тон Філа. Продовжувала вести свою лінію. – Але повір, я дійсно не маю жодного відношення до твоїх втрат. Тобі нема за що мене ненавидіти. Я не влєка! І мої друзі – не влєка! Ми не відловлюємо людей, не продаємо їх! Не вбиваємо! 

- І хто ж ти в такому разі, дозволь дізнатися? – Вона тут же знітилася. Бреше. Який ще тут можна зробити висновок? Він повернувся до глузливого тону: - Давай допоможу? Перераховуємо. Ти у нас не влєка. Так? Не дивимося поки на те, що одягнена в їх одяг, що володієш майстерністю бою на рівні, навіщо? Давай будемо виключати можливі варіанти. Ти втікачка рабиня?

Влєка махнула головою.

- Вірно! Клейма-то на тобі немає, я бачив плече. І не Дика. Правда? – заперечливо махає. – Диви, знову вгадав! Що там у нас ще залишилося? Ну звичайно! Як же я відразу не додумався. Пані рабовласниця!

Вона блиснула своїми очиськами, та так, що у нього ледь язик до піднебіння не прилип. А, плювати! Нехай дивиться як завгодно. Це вона затіяла цю нікчемну розмову!

- Що, теж мимо? Очікувано. Адже вони сюди не соваються, холодно їм тут. Та і битися, на відміну від тебе, не вміють! Тож, хто ти тоді?

- Так. Я не Дика. Я не маю рабів і сама не рабиня! - Її голос зірвався на крик і вже межував з істерикою. Вона навіть з лавки зіскочила, почала метушитися по кімнаті. - Але це аж ніяк не означає, що я влєка! Невже у вас тут нема просто вільних людей?!

Здивувала, називається. Завмерла, розвела у сторони руки.

- Вільні люди – це міф, - посміхнувся Філ. – Але, знаєш, я навіть втішений, що ви, влєка, знаєте легенди Диких. Це вам тепер замість погодних умов Слевера викладають?

- Ну чому ти мені не віриш?! – відчайдушно сплескує руками та повертається на лавку. – Невже не видно, невже я нічим не відрізняюся від цих твоїх влєка? Ти ж помітив нестикування, вони впадають в око! Орієнтуєшся на той безглуздий удар? Думаєш, що я маю бойові навички? Так ось і тут помилка! Не вмію я! Тоді взагалі все випадково вийшло. По-твоєму, необдумано вдарити такого Дикого, як ти, ознака майстерності? Це мене характеризує як особистість. Це я настільки дурна, що не терплю образ, навіть ось в такій ситуації. Одяг? Але ж ти теж здивувався, що він такий. Ну невже при здоровому глузді можна було б ось так вдягнутися? У нас не було можливості обрати інший! Ми й знати не знали, що у вас тут така холоднеча!