Глава 14. Втрачена можливість

Юліана вийшла, не дослухавши, і прикрила за собою двері. Якщо ця жінка вважає, що в чомусь переконала її, то помиляється. Навіть якщо вчора їй і здалося у маренні, що Дикий ґвалтував її, від цього нічого не змінюється. Його наміри зрозумілі, і тут немає іншого тлумачення. Він не відпустить її. А якщо Юра не встигне, то і продасть! Вона не стане розраховувати на випадок!

Верхній поверх був порожнім. На нижньому – панує безлад. Перекинуті лавки, якесь дрантя на підлозі, на столах недоїдки, брудний посуд, кружки. Біля дверей Юліана зупинилася. Прислухалася до того, що відбувається на вулиці. Якщо стара не збрехала, то там, за дверима, для неї всі вороги. Треба бути украй обережною. Втім, Дикий довів її до тієї стадії, коли вона, не замислюючись, вистрілить в будь-кого, хто встане на її шляху.

Юліана зовсім не пам'ятала, як вони дісталися сюди, не пам'ятала, як там, у дворі, обгороджено чи ні… Вчора вона була нездатна сприймати що-небудь. Акуратно прочинила важкі дерев’яні двері і вислизнула на вулицю.

Кілька тьмяних ліхтарів, всередині яких палав звичайний вогонь, ледве освітлювали територію, але для того, щоб зрозуміти, де знаходиться основна маса людей, світло було не потрібно. Звуки відмінно вказували те місце. Тільки бажання вдаватися в те, що там відбувається, не було жодного. Юліані ніколи не доводилося дивитися на реальну бійню, навіть в кіно це видовище викликало у неї крайнє неприйняття. А вже в житті… Це ж просто дикість, коли люди вбивають одне одного! Ні, не стане вона на таке дивитися! Все, що їй треба – це якомога швидше піти звідси.

Юліана пішла вздовж стіни будинку, в протилежний бік. Їй довелося минути ще кілька халуп, вже не кам’яних, очеретових, чи щось таке, в темряві погано видно, пройти через пустир? А, можливо, влітку тут розводять город. А потім вона вперлася в стіну. Паркан! Опинившись перед ним, Юліана готова була вилаятися. Вони все-таки огороджені парканом! Вона так сподівалася, що зможе непомітно вислизнути… А тепер?!

А тепер треба шукати ворота. Кладка висока, наче навмисно вкрити товстим шаром криги. Зачепитися нема за що, навіть при всіх своїх гімнастичних уміннях до краю їй не дотягнутися, не втриматися. Юліана спробувала озирнутися, в надії побачити, що б таке підставити, але було все ще темно, і вона вирішила не витрачати на це час. Зітхнула і пішла вздовж стіни до того місця, звідки лунали крики. Раз є паркан, повинні бути і ворота. І знаходяться вони, швидше за все, там, де триває бійка.

Спочатку брела в темряві, раз у раз натикаючись на якісь ями і вибоїни, але незабаром стало світліше. Юліана зупинилася. Один з ліхтарів якраз повісили на межі паркану з воротами, ворота відчинені навстіж, поруч жодної душі. Натомість звуки бійки лунають зовсім близько. Вона притислась до стіни. Зробила кілька глибоких вдихів. Все вийде!

Їм всім зараз не до неї! Вона проскочить!

Хвилюючись, Юліана дістала свій СПешник, інстинктивно стиснула його в руках, просунулася вперед і вискочила з двору.

Вона не збиралася зупинятися. Весь її план будувався на раптовості і швидкості. Ніхто не повинен був помітити її! Ніхто й не помітив би, але навколо творилося таке, що ноги самі, всупереч її волі, приросли до землі.

Вершники, піші, дзвін, брязкіт. Коні, що постають на диби і скидають вершників додолу. Стогін, крики, лайка. Іржання коней. Закривавлений сніг, від якого піднімається пара. І над усім цим щось виблискує, ніби в повітрі носяться маленькі блискавки.

Юліана застигла, несила відвести очі.

Багато вже билися на землі, повільно, але вперто просуваючись до воріт.

«Біжи! Біжи швидше звідси!» – прорвався внутрішній голос. Юліана отямилась і зробила крок у бік.

Ось зараз вона і побачила Дикого. Він знаходився лише в кількох метрах від неї і бився на мечах з одним з вершників. Бився завзято і, як здалося Юліані, вміло. Вершник теж не поступався у майстерності. Цей смертельний танок можна було навіть назвати красивим, якби все це було грою…

«Та навіщо він тобі потрібен?! Біжи!»

Юліана зробила ще кілька кроків, втиснулася в стіну, намагаючись обігнути кут, і в ту ж мить зрозуміла, що Дикий побачив її.

Він завмер. Всього лише на хвильку. Однак цього виявилося достатньо його противнику. Блиснула та дивна блискавка, і Дикий схопився за праве плече. Меч вивалився з рук, і він став повільно осідати.

«Біжи, Юліано! Це єдина можливість!»

Юліана знала…

Знала, що упускає свій шанс знову стати вільною, але зараз не могла, просто не могла вчинити інакше! Противник Дикого встиг накинути на нього мотузку з петлею, і потягнув в сторону від заїжджого двору. Вона згадала слова старої: «Він потрібен тобі живим…»

Так. Він потрібен їй живим. Але справа навіть не в цьому! Дивлячись, як його тіло волочиться по землі, віддаляючись все далі і далі, Юліана відчула, що в душі піднімається справжнісінький сказ!

«Та що ж це за світ такий, де вони ось так поступають одне з одним?!»

Вона вскочила на вільного коня, який так доречно опинився поблизу, і кинулася навздогін за влєка. Він уже зупинився, спішився і схилився над Диким. Озирнувся на стукіт копит. Юліана скинула куртку Дикого по дорозі і зараз була в одязі влєка. Трохи не по сезону, звісно, проте чоловік визнав у ній «свою», хоча і зрозумів, що вона не з їхнього загону.