Глава 13. "Нічого не було!"

Цей дзвін остаточно розбудив Юліану. Вона відкрила очі і підскочила на ліжку, вирвавшись з обіймів Дикого. Здивовано озирнулася, намагаючись збагнути, що з нею сталося. Знизу долинали крики: «Влєка атакують!»

Дикий теж схопився – одягу на ньому не було. Не звертаючи уваги на Юліану, почав мерщій хапати з підлоги речі і натягувати їх на себе. Зав’язуючи на ходу штани, кинувся до дверей, наказавши якійсь старій жінці, щоб забрала всі теплі речі і замкнула Юліану. Стара піднялася слідом за ним і просто прикрила двері. Мовчки вказала Юліані на її одяг.

Юліана зістрибнула з ліжка і стала поспішно одягатися. Голова була ясною. Самопочуття – відмінним. Навіть не вірилося, що вчора вона була на межі. Що ж повернуло її до життя? Сила джерела землі? З великим подивом виявила, що рани на ногах теж повністю загаялись.

Неважливо. Юліана зиркнула на жінку.

«Хто вона? Що тут робить? І чому була присутня при тому, як він…»

Втім, ці питання теж не дуже хвилювали її зараз. Набагато важливішим було те, що відбувається внизу. Юліана підскочила до вікна, і спробувала хоч щось розгледіти крізь морозні візерунки. Але тут нічого не відбувалося. Кімната була торцева, і вікно виходило на бічну сторону. До того ж було ще темно. Всього світла це червоне вугілля каміна. Юліана звично провела рукою по браслету – початок п’ятої. Погляд мимоволі ковзнув по пальцю, де звикла бачити обручку від Юри. Не ріверійську, особисту – її там не було. Відразу же перед очима постав образ Дикого, що крутить кільце у руках та розглядає його, згадався її страх, що упреться, відмовить…

«Так, краще про це не думати!» – наказала собі.

Звідкись справа долинали крики і брязкіт зброї.

«Боже! – Юліана завмерла від думки, що простромила свідомість. – Це ж може бути Юра з хлопцями!»

Як би їй не хотілося поєднатися зі своїми, вона добре розуміла, чим їм загрожує візит сюди. Дикі налаштовані агресивно. За зброю хапаються швидше, ніж встигають подумати. І їх набагато більше!

– Це влєка. Твої ще не наспіли.

Юліана різко обернулася.

«Звідки вона знає про них?»

– Хто ви? – Юліана дивилася на стару, намагаючись оцінити, чого можна очікувати. Та сиділа в невеликому плетеному кріслі біля каміна і, здавалося, була цілком поглинена спогляданням червоного вугілля.

Відповіді Юліана не отримала. Озирнулася. Дикий просив жінку забрати теплі речі і замкнути двері… З ним все зрозуміло – не хоче, щоб Юліана втекла. Але чому жінка цього не зробила? Чому так і сидить, не звертаючи на полонянку жодної уваги?

– Йому знадобиться твоя допомога.

А це що? Відповідь на її німе запитання?

«Куртка. Його куртка. Там мусить бути мій СПешнік!», – згадала Юліана і кинулася до лави, на якій лежали речі. Дикий вибіг не вдягаючи куртки, лише светр та штани!

Так і є! Зброя була на місці. Юліана забрала СПешнік та сунула у свою кобуру.

– Кому потрібна моя допомога?

Жінка не ворухнулася.

– Ти пов'язана тут лише з однією людиною. Хіба ні?

Навіщо говорити загадками? Хоча, зрозуміло, що стара має на увазі Дикого, тільки ось з чого вона взяла, що після всього того, що він з нею зробив, Юліана буде йому допомагати?! Вона схопила куртку Дикого, ту, яку він дав їй вчора, і поспішила до дверей. Хотілося що скоріше переконатися, що зуміє безперешкодно вийти з цієї кімнати. З цього постоялого двору.

З цього жахливого світу…

– Він потрібен тобі живим. Він – твій шлях до свободи.

Цікава виходить розмова! На озвучені питання відповідей немає, натомість є відповіді на думки. А за великим рахунком, яка їй різниця? Їй байдуже. Вже байдуже. Вона скористається ситуацією і спробує втекти звідси. Зрештою, не в неї однієї зобов'язання перед Ріверією, і навряд чи у когось повернеться язик назвати її малодушною. Нехай пошукають інший спосіб доставити цього Дикого, якщо він дійсно гідний претендувати на престол!

– Він врятував тебе вчора. І не один раз.

«Щоб зґвалтувати! А сьогодні продати!»

Стара повернула голову, і Юліана, нарешті, змогла розглянути її. Визначити вік було складно, можливо, це через пітьму, що панувала у кімнаті. Здавалося, жінці могло бути як п'ятдесят, так і всі дев'яносто. Але обличчя! Це було не звичайне людське обличчя, а втілення мудрості, доброти і спокою. Проникливі очі випромінювали безмежну турботу, і таке розуміння, що її здатність вгадувати думки більше викликала здивування.

Юліана ясно побачила все це, але не захотіла вірити першому враженню. Та й чи можна прочитати таке, тільки-но глянувши на людину у пітьмі? Швидше, після того, як її розтоптали, змішали з брудом, їй просто необхідно було відшукати в цьому страшному світі бодай щось людське…

– Нічого не було, – голос спокійний і впевнений.

– Я пам’ятаю…

– Нічого не було, – м'яко перебила жінка, прямо дивлячись їй в очі. – Не вір видінням. Хвороба та настоянка проявили страхи.

Він щойно вискочив з її ліжку в чому мати народила! Невже вона думає, що хтось тут повірить словами?! І ті руки… Юліана прекрасно пам'ятає, як вони нишпорили по її тілу… Вона все пам'ятає!