Глава 12. Крижаний вогонь

Їй знову стало страшно. Вона розуміла, що вся тремтить, але нічого не могла з цим вдіяти. Відчувати себе безпорадною було нестерпно. Якщо ще вчора її не покидала впевненість, що Дикому не вдасться, щоб він там собі не вигадав, що все це не зайде далеко, то сьогодні… Сьогодні Юліана вже ні в чому не була впевнена. Вона бачила його очі, повні рішучості розплатитися нею з господарем цієї діри. Бачила його посмішку, коли він пропонував їй провести ніч на вулиці. Не залишилося ні краплі сумніву, що він зробить все, що тільки захоче, змітаючи будь-яку перешкоду, що встане на його шляху. Він ні перед чим не зупиниться! Тому що йому потрібен кінь! Уява вже послужливо малювала картини принизливого ​​продажу. Жах і відчай повністю заволоділи нею.

Юліана і не помітила, як прослизнула попід стіною на підлогу. Перед очима все пливло: вбога кімната, вогонь в каміні, заліплене снігом невеличке віконце… Туманний та хиткий простір повільно обертався навколо неї, а вуха ніби заклало ватою. Із заціпеніння її вивело бахкання дверима. Здається, вони гупнули набагато раніше, та лише зараз звук досяг її свідомості. Юліана зробила над собою зусилля і озирнулася. Боже, він залишив її одну, а вона сидить і не діє! Тремтячими руками намацала браслет. Швидше! Він же може повернутися в будь-яку мить!

Секунди падали у вічність, віддаючись гудками з краю Всесвіту і, здавалося, це очікування ніколи не скінчиться.

«Ну де ж ти, Юро? Чому так довго?..»

Коли ж нарешті почувся його голос, такий рідний і такий далекий, вона зрозуміла, що не може вичавити з себе і слова. Юра щось говорив їй, про щось запитував, а перед очима продовжувала кружляти чужа кімната, і Юліана розуміла тільки одне – вона чує його голос, і більше їй нічого не треба…

Нічого?!

«Ні! Треба! Ще як треба! »

– Юро, забери мене звідси. Мені так погано!

– Юліано…

Більше вона вже нічого не чула. Суцільна карусель закрутила шаленим вихором.

«Та зупиніть же ви її!» – думка… чи крик? Вона не встигла зрозуміти.

Вогонь вирвався з каміна і веремією закрутився навколо неї. Язики полум'я лизали обличчя і руки, обпікали, а їй було холодно, неймовірно холодно… холодніше, ніж там, на вулиці… холодніше, ніж в Арктиці…

«Хіба буває крижаний вогонь?.. Ні! Такого не буває… Тоді… тоді чому він холодний?»

Вогонь закручувався в оранжево-синю спіраль, палахкотів червоним, і, здавалося, теж насміхався над нею.

Ляск. Різкий, неприємний. І вогонь став якимось нерівним, відсунувся, пропускаючи чиюсь тінь…

 «Це ж Дикий! Він все ще тягне її!»

– Пусти… не треба… я ж дала тобі обручку…

Якісь слова. Він щось говорить, але розібрати неможливо… Напевно знов підводить мовна адаптація. Неможливо встояти на ногах. Неможливо вирватися… Та що ж з нею таке?! І тут свідомість вловила: «…пішли в ліжко. Я тебе зігрію»

Ні! Нізащо! Зробивши над собою колосальне зусилля, Юліана випросталася і відвела його руку. Свідомість на мить прояснилося.

– Не чіпай мене. Мені не холодно. Не треба мене гріти. Я сама… – вона зробила кілька кроків назад і чітко сказала: – І в ліжко з тобою я теж не піду.

І все. Вона ще встигла побачити його бридку посмішку, коли карусель підхопила її і закрутила з шаленою швидкістю. Вогняні кільця, тепер уже палючі, стискалися навколо неї, і Юліана зрозуміла, що їй не вирватися. Їй не вирватися з цього пекла! Вона металася з боку в бік, відбиваючись від пекельного полум'я, але нічого не виходило…

А потім до неї потягнулися руки. Мерзенні, гидкі руки Дикого. Вони тяглися до неї прямо з вогню. Юліана зціпила зуби, рвонула у відчайдушній спробі відсунутися, і не змогла поворухнутися. Щось тримало її. Тримало чіпко. І тоді вона закричала: «Не смій! Не смій мене чіпати! Іди геть! Забирайся!»

Але руки все одно лізли. Вони нишпорили по голому тілу, викликаючи дику огиду. Юліана вже не вимагала, вона просила… Благала, щоб її відпустили, але ніхто не слухав. Сили вичерпалися. Вона зрозуміла, що більше не може чинити опір. По обличчю потекли сльози. Безпорадні, і гіркі, як полин. Вона не змогла постояти за себе. Здалася. Здалася тоді, коли так була потрібна собі.

І раптом полилася пісня. Юліана зрозуміла це не відразу. Спочатку просто відчула, як щось змінюється. Щось невловиме. Полум'я стало танути, а замість нього з'явився наспів, дивна пісня… Вона долинала звідкілясь здалеку диханням весняного вітру, талою водою дзюрчала, шуміла листям, заспокоюючи, заколисуючи страх і холод, біль і сором. І голос… теж дивний: трохи хриплуватий, але сповнений нескінченної турботи і ніжності. Напевно, так співала б мама, аби була жива. Сльози висохли, і вже не було вогню навколо.

Не було нічого.

Порожнеча.

Забуття…

Та після пережитого емоційного зриву в цьому забутті було так добре! І тільки слова цієї пісні все ще долітали кудись в глибину свідомості.