Глава 11. Складний перехід

На поверхні мороз. Не жартівливий, який міг панувати взимку у неї дома. А справжній, такий, що вихолоджує твоє тепло за лічені хвилини. Добре, що хоч Дикий виявився запасливим, і у засіці в нього знайшлася ще одна тепла куртка. Якби не вона, Юліана і б години не витримала на тому морозі! Навіть враховуючи той темп пересування, який задавав Дикун.

Добротна куртка, якраз для тутешніх морозів. Тепла…

Вітаю, Юліано, ось ти і знайшла перший плюс у всій цій ситуації. От лише аби він не разом з курткою не передав їй своїх «ароматів»! Юліана скривилася. До чого ж огидно пахне! Навіть тут, на дикому морозі, їй здавалося, за нею тягнеться слід смороду міста, поту та бруду Дикого.

Потім вони тільки йшли. Побоюючись чимось знову його розлютити, Юліана не промовила ні звуку. Стискала зуби від болю у розтертих ногах. Просто мовчки йшла за ним. Сьогодні вона не намагалася морочити йому голову відставаннями. Досить! Вистачило! Ледь до вбивства не дійшло! Та й потім, перспектива ночувати просто неба зовсім не надихала, а він чітко пояснив, де доведеться провести ніч, якщо вони не встигнуть дістатися до заїжджого двору до темряви.

Юліана все сподівалася, що по дорозі їх перехопить Юра з хлопцями. Постійно озиралася, шукаючи очима своїх, тільки дива так і не сталося. Їх не було. Надія потрапити сьогодні додому танула разом з денним світлом, а всередину все більше пробирався холод. Цей холод діставав її всю дорогу. Врешті ні куртка Дикого, ні ті рукавиці, що він їй дав, не рятували. Вона була замерзла, втомлена, і з кожною годиною ставало важче. Їй стало здаватися, що вітер увірвався до неї в душу і видуває з неї життя. Заморожує своїм крижаним диханням. Кожен наступний крок давався все важче, пронизуючи болем, немов всередині була вже не кров, а гострі шматочки криги. Вони різали вени при найменшому русі, проникали далі і розривали шкіру зсередини.

Спочатку Юліана ще боролася. Вона натягала на голову капюшон, намагалася розслабити зведені тремтінням м'язи, намагалася ворушитися, та згодом стало все одно. Вона просто перестала звертати на це увагу і незабаром втратила здатність сприймати біль. Перестала поправляти капюшон, перестала обтрушуватись від снігу, який незрозуміло коли повалив великими клаптями, перестала затулятися від вітру та віхоли і, здається, взамін на байдужість, отримала довгоочікуване тепло. Воно ейфорією полилося по тілу, а все навколо розпливлося і втратило реальність. Їй стало байдуже, навіть якось весело, чи що? Щось таке розпливалося всередині, обіцяючи спокій. А ще хотілося спати. Вона готова була лягти куди завгодно, тільки б її ніхто не чіпав, і дали заснути. Десь на периферії свідомості все ще маячив Дикун. Він щось хотів від неї, щось говорив, кудись тягнув, тосав, а їй було все одно. Часом він примудрявся ставати Юрою. У нього був теплий турботливий погляд, і тоді Юліана просто посміхалася, радіючи з того, що ось тепер вони точно потраплять додому. А вдома… вдома тепло, вдома вічний травень… і Ліка. Її маленька, найулюбленіша на світі дівчинка з ясними очима і щасливим сміхом. Адже їй більше й не треба нічого!

Остаточно отямитися і зрозуміти, що Дикий – це не Юра, Юліана зуміла тільки після того, як він напоїв її якоюсь бридкою гидотою. Смертельне розчарування обрушилося на неї так стрімко, що вона накинулася на Дикого, забувши і про ранкову сцену, і про все на світі. Вона висловила йому все, що накопичилось! А потім пролунав регіт, і Юліана побачила, що вони не одні. Це був удар нижче пояса, і він остаточно привів її до тями. Всі міражі розвіялися, і стало очевидно, що додому вона сьогодні не потрапить.

Вона дивилася на брудні, неголені, всміхнені, сповненні хтивістю, обличчя і подумки здригалася. Вони глузували з її безпорадності, вона їх просто бавила своїми реакціями! Дикуни! Бездушні дикуни! Невже в них немає і краплі жалю? Вони просто заслуговують того, що живуть в такому гидкому світі! Які самі, такий і світ навколо них. Інакше не буває!

Юліана постаралася опанувати себе і не піддаватися паніці. Подивилася на Дикого – він теж посміхався. Але тепер, коли до неї повернулася здатність мислити, вона раптом зрозуміла, що фактично він врятував її від холоду, не дозволяючи піти в забуття. Та й спиртним, напевно, напоїв виключно з тією ж метою. Тож  певною мірою Юліана навіть пошкодувала про те, що накричала на нього. Щоправда, цей жаль тут же випарувався, щойно вона почула його міркування про плани на неї. Сказати з впевненістю – дійсно він щось задумав, чи лише дражнить її, щоб зайве посміятися та насолодитися реакцією, Юліана не могла. Тепер вже вона допускала все що завгодно. Адже цим людям не властиві ніякі норми моралі! А що таке «гуманність» вони взагалі, напевно, ніколи не чули!

Але одне Юліана вирішила твердо: вона не стане робити з себе посміховисько. Тільки тому і намагалася не реагувати на його слова. Ні. Вона не розслабилася. В жодному разі! Вона уважно слухала, намагаючись отримати додаткову інформацію. Вона була напружена протягом усієї  вечері, готова при найменшому посяганні дати відсіч. Але зовні це ніяк не виявлялося. А ще вона не хотіла дражнити його зайвий раз, тому що точно знала, що не бажає опускатися до рівня цих дикунів.