Глава 10. Вакхая - работоргівець

Юліані було страшно. Страх скував все всередині, проник в кожну клітинку, заморозив думки і почуття, не дозволяючи міркувати розсудливо і спокійно. Тіло тремтіло. Вона не розуміла, як зуміла лишитися на висоті, дійти, не виказавши себе і не виявивши йому свого страху.

Перед очима пробігали минулі події. Ось він вдаряє її по щоці. Якась частка секунди, перекошене від люті обличчя – і шкіра спалахує вогнем. Тоді Юліана відповіла, не замислюючись про наслідки. В голові промайнула лише одна думка: мужик, який вдарив жінку один раз, буде робити це регулярно, якщо не отримає гідної відповіді. Вона зробила це машинально, але відповідь і справді вийшла гідною. Дикий відступив на пару кроків, і навіть якось безглуздо підняв руки, прикриваючись. Видно в очах потемніло, і він вирішив, що треба захищатися і далі. Але Юліана не збиралася нападати, вона і цей-то удар завдала майже підсвідомо. Він прийшов в себе занадто швидко і просто озвірів. Все подальше немов сталося без її участі. Вона не встигла нічого зрозуміти, не встигла злякатися. Рука витягнула його кинджал з піхов мимоволі. Рука приставила тонке вістря до людської плоті. А Юліана все дивилася на спотворене люттю обличчя Дикого, не в змозі відвести від нього погляд. Пальці стискають руків’я, губи щось говорять, а вона бачить тільки його очі і його ненависть. Жодного слова з того, що каже – не розуміє!

Страх наздогнав її потім, коли Дикий відпустив, і вона йшла до будівлі. Коліна зрадницьки затремтіли. Юліані здалося, що вона ось-ось впаде, і тоді Дикий здогадається, що вона смертельно налякана. Але, ймовірно, він був занадто зайнятий якимись своїми думками і не помітив, як вона похитнулася і схопилася рукою за виступ стіни.

«Він же міг вбити її!»

Ця думка набатом застукала в голові, не даючи отямитися. Дикий міг, так, вона побачила це в його очах! Але ще страшніше було те, що вона теж могла вбити його! Вона ж була на волосок від цього! Жорстке протистояння просто не залишало їй вибору, і то, як Юліана вийшла з критичної ситуації, було дуже ризикованим.

Звичайно, вона не очікувала, ніяк не очікувала, що він ударить її. Нерозумно, наївно, але вона, не дивлячись на всю дикість свого становища, не могла навіть уявити, що вакхая підніме руку на беззбройну жінку. Припусти вона таке, можливо, поводилася спочатку тихіше, але тільки не в цій ситуації – не відповісти на ляпас Юліана не могла.

Вона насилу дійшла до кімнати і, не доходячи до лави, опустилася на підлогу. За що його вибрали?! Руки тряслися, її нудило чи то від голоду, чи то від пережитого жаху, чи то від смороду, що панував навколо. І тут вона почула, що Дикий вже йде десь поруч. Ще не вистачало, аби він побачив її в такому жалюгідному стані! Зібравши останні сили, вона змусила себе підвестися і стала обтрушувати штани. Дикий увійшов і зупинився. Юліана удала, що не помітила його, була просто ще неготова зустрітися з ним поглядом. Закінчивши зі штанами, почала укладати волосся. Ці прості, звичні рухи не те щоб допомогли повністю впоратися з тремтінням, але принаймні добре відволікли увагу.

Дикий пройшов до свого рюкзака і зробив те, чого вона теж ніяк не очікувала. Він вирішив її нагодувати. І не мохом, як напередодні, а більш звичною їжею.

Сухарям Юліана зраділа так, ніби їй запропонували улюблений десерт. Адже, що не кажи, а, якщо він готовий пожертвувати своїм продуктовим запасом, значить, вона точно потрібна йому живою! Якою би дикою не здалася зараз ця думка, але, що поробиш, раз Юліана виявилася у подібній ситуації? Втім, вона вже зрозуміла: все, що пов'язано з цим Диким – дико.

Знов мотузка! Відшукав же він її у цій темряві! Треба було не пожалкувати часу та віднести її кудись, у прірву кинути, щоб за життя не знайшов! І пояснюєш же цьому йолопу, що могла піти, не пішла, куди їй тікати у цих лабіринтах? Так ні, він уперто за своє: давай сюди руки!

Мовна адаптація запрацювала. Зрозуміло, це викликало глузування з його боку, мовляв, за ніч вивчила, чи припекло сильно? От тільки що йому пояснювати? Що не менше доби організму потрібно на адаптацію? Все одно не повірить, що вчора вони аж ніяк не могли порозумітися.

Дедалі більше слів вклинювалася в її розуміння настільки, що вона навіть наважилась розпитати в Дикого, що до чого. З’ясувала, що таке це його «влєка» і з запізнілим жахом виявила, що у них тут рабовласництво! Уява миттєво намальована всілякі можливі шляхи розвинення подій. Не дуже райдужні, чесно кажучи. Та потрібно було, по-перше, детально з’ясувати його плани, а, по-друге, повідомити все це Юрі.

Правда, що відкрилася разом з мовною адаптацією – шокувала. Так, Юліані вдалося увімкнути трансляцію, щоб Юра та хлопці чули, про що вони говорять, так, вона навіть викрутилась, коли Дикий помітив, що її браслет, то не проста прикраса, але ж…

«Вакхая – работоргівець… Вакхая – работоргівець… Вакхая – работоргівець…»

Ця думка гарячково стукала в скронях, застеляла чорною пеленою очі, не дозволяючи стежити за дорогою. Свідомість немов вимкнулася, залишивши лише один «сторожовий пункт», не здатна сприймати нічого, крім жахливого відкриття:

Вакхая – работоргівець!

«Вакхая не може бути работорговцем! Це помилка!» – обурення з тріском прорвало невидиму перепону, Юліана різко прийшла в себе і тут же пошкодувала, що не зробила цього раніше. Вони вже йшли засніженою рівниною казна-де. На зміну розгубленості увімкнувся режим аналізу.

Чому він вирішив, що вони – влєка? Одяг? Так. Швидше за все, одяг. От спасибі, Старійшини! Удружили. Мало того, що з сезоном не вгадали, ще й вирядили так, що обраний прийняв їх за смертельного ворога! Але, тепер Юра напевно знає, що можна не блукати у темряві кинутого міста, що вони піднялися на поверхню. Знає, куди Дикун веде її, та скільки це займе часу. Юра там не один, вони вже мусили отримати теплий одяг та засоби навігації.