Глава 8. Негода

Погода зіпсувалася раніше, ніж він розраховував. Вже через півгодини пішов сніг. Спочатку дрібна, колюча, наче скалки, крихта, яку вітер безперервно кидав в обличчя, потім повалили великі клапті. Йти ставало все важче – вітер шибає звідусіль, снігопад посилився, перетворившись на справжній буран. Якби Філ був один, його б це не дуже турбувало. От тільки влєка… Доводилося все частіше зупинятися і чекати її. Ні, вона йшла, повільно, вперто, не промовляючи ані звуку. Видно вже геть не усвідомлюючи, що відбувається навколо, тому що навіть озиратися по сторонах перестала. А з іншого боку, який сенс озиратися? Все одно далі, ніж на пару кроків нічого навколо не видно. По-перше – пурга, а, по-друге, вже стемніло. Тому і зупинявся, чекав, простягав руку там, де було особливо важко йти, адже за якихось півгодини снігу намело вище коліна.

Найприкріше, що до заїжджого двору залишалося всього нічого. Якби не цей їх привал, уже дійшли б.

Філ зробив чергову зупинку – влєка знову відстала. Повернувся за нею. Жінка сиділа під деревом, прямо у снігу, і крізь вкриті інеєм вії байдуже дивилася вдалину. Він став струшувати з її волосся сніг, звільнив від нього капюшон, надів на неї, взяв за плечі та заглянув в очі.

– Послухай, тут вже недалеко залишилося. Зовсім трошки. Он там, бачиш, вогні?

Вогнів він і сам не бачив через морок хуртовини, але напевно знав, що вони там є. Влєка усміхнулася йому, якось бездумно, і кивнула. Здається, зараз вона готова була погодитися з чим завгодно.

– Треба йти, розумієш?

Знову кивок і безглузда усмішка.

– Дай сюди руку!

Він допоміг їй піднятися і, не відпускаючи руки, повів далі. Так виходило трохи швидше. Треба було йому раніше так зробити. Уже були б на місці.

Заїжджий двір знаходився на шляху до «вільного ринку» і тому мав невичерпний потік постояльців. Навряд чи такий зміг би встояти в будь-якому іншому місці. Влєка не дають Диким засиджуватися. Натикаючись на житло, вони його просто розоряють. Але постоялий двір – то не хижка з гілок! Кам'яні будівлі, високий паркан… таке з льоту не розорити. Тим більше що Сверр – господар двору – підійшов до цієї справи змістовно. Він завжди тримає при собі п'яток Диких, які допомагають по господарству, а в разі потреби встають на захист зі зброєю в руках. Проблем з цим нема. Жінка з немовлям, як захиститися самотужки? Чи втомився, перепочинку шукаєш… Плату бере помірну, якщо не можеш сплатити, можна розрахуватися роботою. Жінки на тривалий зимовий час лишаються, допомагаючи з господарством. Взагалі, своєрідне поселення тримається і вже не один рік.

Плюс до всього, кожний постоялець залюбки встане пліч о пліч у разі нападу влєка. Не стане відсиджуватися за стінами. Тож, набирається не менше десятка, а то і більше чоловік і, як правило, вони можуть дати відсіч будь-якому загону влєка. Ризик не відбитися, потрапити в полон або бути вбитим теж є, але де його немає – цього ризику? Хоч куди кинь, ймовірність нарватися скрізь однакова. Тож кожен, хто приходить сюди, покірно приймає умови господаря.

Філ постукав у масивні ворота. Через кілька секунд крізь виття хуртовини почувся хлопок дверей, заскрипів сніг і, брязнувши засувкою, відчинилося невеличке віконце. Сторож виставив ліхтар і пильно оглянув прибулих. Сторожа Філ упізнав. Постарішав з останнього разу, як бачилися, перестав взагалі з двору десь виїжджати.

– Хто такі?

– Своїх не визнаєш вже, Гунні? Відчиняй швидше! Заклякли тут уже.

– Філе, ти чи що? – підозріло запитав сторож.

– Та я, я! – нетерпляче відповів він і провів по обличчю рукою, зіскрібаючи сніг. – Відчиняй-но, хутчіше!

Ворота прочинилися рівно настільки, щоб можна було прослизнути всередину. Філ пропустив жінку вперед і, обтрушуючись, зайшов слідом. Сторож квапливо закрив ворота, засунувши потужний засув.

– Посвітити, чи знайдеш дорогу?

– Знайду, знайду, не переймайся. Іди до себе. Холодно нині.

Обігнувши зледенілий колодязь, вони підійшли до ганку, і Філ пнув ногою масивні вхідні двері, злегка підштовхнув влєка всередину. Присутні різко обернулися на звук і притихли, розглядаючи прибулих, але в наступну мить жваво заговорили знову. Серед вигуків голосніше всіх пролунав голос господаря:

– Тобі чого, дамочко?

Уже тільки в цьому його «дамочка» чувся вульгарний натяк. Так, Сверр – він такий. Платою за зупинку на заїжджому дворі може бути що завгодно. І це ще він не знає, що вона влєка! Адже кожух на ній дикунський.

– Їй нічого. Вона зі мною, – відповів Філ.

«Заморожена» влєка не збиралася ні відповідати, ні проходити далі. Він знову взяв її за руку і повів до каміна.

– Філ! Старина! Невже ти? – присвиснув Сверр.

– Власною персоною, друже!

– Приємний сюрприз, – щиро промовляє Сверр та виходить назустріч. – Скільки ж ми не бачилися?

Філ посадив влєка на лаву біля каміна, повернувся до господаря. Вони обнялися, поплескуючи один одного по плечах. Озирнувся. За час, що не був тут, мало що змінилося. Порожні кам’яні стіни, столи посеред залу, лави, кілька вогнищ, зал великий, одне не справляється. Навколо них зазвичай розміщуються окремі компанії чи родини. З одного збоку стійка Сверра з різним пойлом, сходи нагору та вихід на кухню, а з іншого хід в ще один зал, «дитячий». Там розміщуються мамки з малими, щоб гамір загального залу не сильно заважав.