Глава 7. "Красиво тут..."

Про влєка Філ знав все. Знав – тому що вони були головним ворогом Диких. Він знав їх звички, їх ставлення до зброї, знав, що вони розсудливі і розумні, знав усі їх хитрощі і повадки. Ці знання Дикі передають одне одному при зустрічі. Вчать цьому дітей. Інакше не виживеш. Можна впоратися зі звіром, можна пристосуватися до будь-яких погодних умов, але влєка... Вони такі ж неприборкані, як і Дикі, тільки знаходяться по інший бік. У них є все – гроші, сила, слава. У них є влада, і перед ними відкриваються будь-які двері. Ловити Диких для влєка однаково, що гра – небезпечна, не завжди завершується на їх користь, але добре оплачувана гра. Часом ця гра може коштувати життя, але культ, створений навколо влєка, не дає їм замислитися про доцільність того, що вони коять. Мешканці міст підтримують їх і шанують. Батьки пишаються дітьми, якщо ті потрапляють в їх школу. Та ти що! Це ж так почесно – бути влєка! Належати до їхнього клану. Їм можна все! Зійде з рук будь-яка хитрість і підлість. Ні. Є, звичайно, кілька прописаних законів з того, що їм не дозволено. Тільки хто їх може проконтролювати? От і доводилося знати. Так. Він знав про влєка все.

Чи лише думав, що все?

Виявляється, влєка мають свою окрему мову і носять дивні сяючи обереги, що підсилюють силу «молитви»... З цим Філ зіткнувся вперше. Які, в біса, молитви у влєка? Вони ж не знають віри, і розраховують виключно на свою силу, зброю та суєни. Хоча, цілком можливо, з оберегом вона і дурить його. Все-таки влєка! А їм обдурити, що води попити. Але мова… Вона розуміла те, що говорила. Щось кричала туди, за важкі залізні двері. Відповіді очікувала…

Але ж і це не головне! Ця вже двічі мала змогу вдарити «зі спини». Зброєю своєю не скористалась у бункері, його кинджал вихопила… Але не зробила цього. Як і її супутники. Якби вони кинули свої зірки з того місця, де спочатку стояли, не йшов би він зараз по засніженій рівнині та не вів за собою полонену влєка.

Тож чому?

Чому вони не вдарили? Чому стали говорити, замість того, щоб мовчки, нишком підрізати його? Влєка ніколи не гребували такими методами. Якраз навпаки, це їх улюблені прийомчики. Свою-то шкурку шкода! Ось, по можливості, і уникають відкритих сутичок. Так легше і безпечніше.

***

Філ підняв очі вгору. Небо затягувалося сніговими хмарами. Погода псується, оно, птахи поховалися, мороз трохи впав, натомість вітер посилюється, що гірше на відчуття. На ніч намічається заметіль. Треба встигнути дістатися до постоялого двору, поки не почалася. Влєка до холоду геть не пристосована, ніч на вулиці не витримає. І от скажіть на милість, навіщо взагалі сюди сунулася?! Сиділа б зараз під землею, в теплі і затишку. Адже видно, що не з бідної сім'ї, раз камінчики на собі носить!

Філ поглянув на жінку. Вони йшли поверху вже кілька годин. Темп вона тримає і не дістає, як вчора, постійними зупинками. Зараз він тільки зайвий раз переконався, що все-таки морочила вона йому голову вчора. Але навіщо? Який їй з цього зиск? Сподівалася, що свої наздоженуть? Наївна дурепа! Та вони вже і думати про неї забули. Влєка, взятий в полон чи поранений, не представляє жодного інтересу для інших. Вони кидають його, а вільне місце займає наступний. Таких охочих – море! От тільки ця чомусь впевнено очікує когось. Як тільки вони виходять на більш, менш відповідну для огляду вершину, вона починає озиратися. Зрозуміло, марно. А може, йому взагалі здається, що вона чекає на когось, а насправді просто оглядається, і все? Може і так. Хто знає, що у цих влєка на умі.

Добре хоч, йде сьогодні відмінно. Воно й зрозуміло. Тут, нагорі, не можна зупинятися. Замерзнеш! Втім, він їй відразу, щойно піднялися, сказав, що заїжджий двір далеко, і якщо вони не дійдуть туди дотемна, доведеться ночувати просто неба. Напевно не сильно порадувала її така можливість. Йде вперто – не зупиняється, відпочинку не просить.

Горда йому все ж таки дівка попалася… За час шляху жодного разу нічого не попросила, на холод не поскаржилась. А змерзла – однозначно. Он, навіть губи посиніли. Куртку він їй теплу дав, тільки під нею, вважай, голе тіло. І взуттівка смішна. Все одно, що босоніж йти, що в таких чобітцях – один чорт. Підошва тонесенька! Тож не дивно, що замерзла.

Час од часу вона накидала собі на голову капюшон, але той був широким і при першому ж пориві вітру сповзав назад. Вона пробувала тримати його, але тоді мерзли руки. Філ стягнув свої рукавиці і простягнув їх жінці.

– Візьми. Зможеш нормально тримати.

Так. Він прекрасно пам'ятав, що вона влєка. Він не забув про свою ненависть і все ще вів її на ринок. А рукавиці… Так це щоб не околіла по дорозі. Зрештою, чим краще вона виглядатиме, коли вони доберуться до ринку, тим більше суєнів він зможе за неї отримати.

Жінка простягнула руки і взяла рукавиці. Їхні долоні торкнулись. Її були крижаними.

Ох, не приведи Боже здохне ще!

Доведеться зупинятися, робити привал, розпалювати багаття та поїти її гарячим питвом.

От якого біса ти, вся така ніжна, поперлася сюди?! Вже краще б він кого-небудь з мужиків захопив, все ж витриваліші! А то зупиняйся тепер, час витрачай на цю дуру. Філ відчув, як всередині піднімається роздратування. Та вибору нема. Інакше вона не дійде.

Неподалік є старий, напіврозвалений млин. Там можна буде укритися від вітру та розвести багаття.

Влєка з цікавістю розглядала залишки давньої споруди. Крила, вкриті величезними бурулинами. Вони ніколи на пам’яті Філа і не крутилися. Ветхі стіни, чорне провалля на місці, де колись були двері. От тільки у Філа з цим місцем пов’язані не найприємніші спогади…