Глава 6. "Я не влєка!"

До бункера, який був потрібен зараз, треба було ще дійти. Тут, під землею, відчуття часу втрачалося. Філу було значно складніше орієнтуватися, не маючи звичних орієнтирів. Але напрямок він відчував звірячою чуйкою. Тут могла бути повна темрява, це жодним чином не додавало йому складнощів в тому, аби знайти необхідний вихід на поверхню.

Сьогодні влєка йшла краще, ніж вчора. Комизитися перестала. Видно зрозуміла, що не варто дражнити його зайве, адже другий раунд навряд чи вийде зіграти так само гідно. Лише час од часу проявляла дива мовознавства, ставлячи свої дурнуваті, нічого не варті питання. Врешті стало остаточно зрозуміло, вчора вона знущалася з нього.

– Чому його кинули?

Про місто питає. Наче власної історії не знає! Що влізли туди, куди не варто було пхати свого цікавого носа, що затопили півміста, піднявши з нетрів смердючу, вогненебезпечну багнюку, що лишили його без питної води своїм втручанням, що довели до того, що все спалахнуло, лишивши по собі руїни та купу людських жертв. Що тікали, поневірялися, поки не знайшли притулку в інших містах. Що, врешті, просто бовдури, що не вміють жити в гармонії з природою та будують собі кам’яні мішки!

– Ти краще запитай, чому ми, вільні люди, повинні, як щури, ховатися в цьому вашому гнійнику!

Мовчить. Нема що відповісти. Все знає вона, лишень прикидається для чогось. А мотузку він таки знайшов. У стіни за будинком валялися. Замислився на мить, розмірковуючи, що назад руки їй зв’язувати недоцільно, адже воно гальмуватиме її пересування по снігу. Знов наперед? Стерво весь час розв’язує її та і зв’язані руки на морозі легко відморозити. Але там, на поверхні, їй буде складніше втекти, а тут, у клятому місті…

Просто хочеться бути певним, що вона не вислизне з його рук, як те  марево, що оточувало її. Непогано було б дізнатися, що то було взагалі!

Вона знов опирається.

– Облиш. Я не втечу. Нема куди. Не знаю міста! Вночі не пішла…

Вона говорить короткими простими фразами. Складається враження, що вони навіть долітають десь здалеку.

– Руки давай!

Простягає, шепоче щось про себе. Та йому яка різниця, що вона там собі думає? Аби не відставала. Сьогодні він лишив довгий кінець, який взяв собі до рук. Втім, підганяти влєка не довелося. Йшла добре, не відставала.

Ну от наврочив! Влєка раптом зупинилася, торкнулася його плеча.

– Слухай, поясни мені, що таке влєка?

Це що значить? Самій не набридло влаштовувати тут? Від його погляду вона робить крок назад.

– Ти – влєка.

– Я не розумію. Поясни.

– Ти що, головою вдарилася при падінні? Чи не отямилися досі? А, може, тобі пам'ять відбило, і ти навіть не розумієш, чому я на тебе накинувся?!

Він вважав, що знущається їй у відповідь, та влєка раптом кивнула та додала:

– Так, я не розумію, чому ти на мене накинувся.

І погляд серйозний, щирий, наче чисту правду каже.

– Справді не пам'ятаєш, чи дурепою прикидаєшся? – мовчить, лише дивиться пильно. – Гаразд, я спробую освіжити твою пам'ять.

Він навмисно підійшов ближче і загрозливо навис над нею.

– Ви, влєка, особливий стан на Слевері. Ви відловлюєте нас, Диких, і своїх утікачів, щоб продати в рабство. Ви розбиваєте сім'ї, не знаючи ні милосердя, ні співчуття. Ви розоряєте наше житло. Безжально вбиваєте всіх, хто наважується чинити опір вашим наказам. Згадала?

Вона махає, що ні.

– І після цього ти вважаєш, що я не повинен був напасти на тебе? Я зроблю з тобою теж саме. Піддам тій же долі, до якої ти засудила вже не одного Дикого.

Жінка мовчала. Звісно, що тут можна заперечити? Філ відчув, що знов спалахнув. Дарма. Вона того не варта.

– Це буде твоя плата, – подолавши свій гнів, спокійно додав він. – Плата за скоєне.

– Я не влєка, – нарешті промовила вона, розвернулася та швидким кроком пішла вперед. Навіть мотузка з його рук вирвалася, настільки різким був її рух.

Після цієї розмови вона мовчала доволі довго. Вони піднялися в бункер, він був порожнім. Це тішило. Тривалий час дослухався до власних відчуттів, до можливих шерехів ззовні. Тихо. Спокійно. Напевно, можна відкривати двері та вирушати вже напряму. Відчуття спокою знов порушила влєка зі своїм тупим питанням:

– Куди ти мене ведеш?

Слова луною розлетілися стінами бункера. Вона дійсно вибішує своєю грою!

– На ринок, влєка, на ринок. Куди ж ще?

– Ми виходимо на поверхню?

– Як бачиш, – Філ раптом усвідомив, що можна навіть підіграти їй. Нехай потішиться, все одно…

– Скільки часу йти до вашого ринку?

– До вашого, влєка. То ваш «вільний ринок», – він навіть посмішку поблажливу на обличчя начепив. Гра, так гра…

– Гаразд. Скільки часу знадобиться, аби дійти до того ринку?

Так і не назвала його своїм.