Глава 5. Норовливий товар

У той день він пішов ще до світанку. Давен всю ніч був у гарячці, вони обоє не спали, вимоталися, намагаючись збити вогонь його тіла, і лише під ранок їм це вдалося, невідомо яким дивом. Дружина заснула слідом за сином, а він пішов на полювання. Їм усім потрібна була нормальна їжа. Йти довелося довго. Згодом Філ тисячу разів пошкодував, що не повернув назад, а вперто ліз в нетрі, все більше віддаляючись від тих, кого мусив оберігати. Їжу Філ роздобув. Насмішкою долі у ту мить, коли випустив влучну стрілу, побачив чорний дим, що здіймався над їхнім непоказним житлом. Кинув все. Та, коли повернувся – їх не було. Його дружина і син зникли. Лише залишки хижки ще тепліли та нагадували, що ще кілька годин тому тут хтось був.

 Філ більш не бачив їх. Він відразу зрозумів, що сталося. Уява поблажливо створила картинку. Ці сволочні влєка скористалися тим, що жінка з малою, хворою дитиною на руках не могла чинити опору. Вони викрали його сім'ю! Викрали, продали, розорили житло, спустошили його душу. Він не зміг захистити своїх найдорожчих. Він задихався від диму. Він гарчав, вив, волав. В безсилій люті бив кулаком по землі, здіймав куряву попелу, поки не впав там же, посеред попелища, виснажений і спустошений. Він нічого не міг зробити, і перший час ночами йому снився тільки один сон. Жах, реалістичний до нестями! Він бачив, як влєка забирають його дружину і сина. Філ кидався захистити їх, але якась невідома незнана йому сила тримала його на місці, не даючи ступити й кроку. Він чув крики дружини, що кликала його, бачив сина, який простягав до нього руки, а відчайдушний крик «Тато!» Ще довго дзвенів у вухах після пробудження. Віддихавшись, він знову закривав очі і бачив їхні погляди, повні докору. Знову рвався вперед, роблячи неймовірні, нелюдські зусилля, але все марно. Він не міг зрушити з місця! Груди розривало від болю, і він готовий був зубами рвати влєка за цей біль, та вони були недосяжні для нього.

Тисячу разів, прокидаючись в холодному поту, він кляв себе за те, що не зміг їх захистити, і клявся мстити до останнього подиху. Минав час. Почуття провини притупилося, перестали снитися кошмари, та біль ніде не подівся. Він залишився, а разом з ним лишилася шалена ненависть. Він ненавидів влєка всією душею, кожною клітинкою свого тіла і поклявся, що зуміє помститися їм. Вони заплатять за Руну і Давена, відповідатимуть за кожного Дикого, проданого в рабство. Вони за все заплатять!

Сьогодні жахіття повернулося. Він знову бачив їх. Попри усвідомлення, що минуло чимало років, Давен був все також малим. Очі обох сповнені докору і цей несамовитий крик: «Тато!»

Він знов не міг зрушити з місця і допомогти їм. Виявилося, Філ встиг забути і цей холодний піт, і жах чорного відчаю. Біль, розворушений влєка, повернувся з новою силою. Лють заповнила всю його сутність. Вона теж винна! Вона заплатить йому! Дорого заплатить! Вона заслуговує на те, що він збирається зробити. Нехай на своїй шкурі відчує, як це, коли твоя шкіра плавиться під клеймом! Це буде гідна помста. Вона заплатить, синку, не кричи! Вона заплатить за все!

***

Похитуючись після нічного жахіття, Філ піднявся. Нічний кошмар наче сили висмоктав, але разом з тим і додав рішучості. Все правильно, і зВлєкаати не можна.

– Гей, влєка, прокидайся! Ми вирушаємо… – він завершив фразу швидше за інерцією, адже у будинку, крім нього, нікого не було.

Але як?! Куди вона зв’язана могла подітися? Філ був впевнений, що може спати спокійно, не побоюючись, що вона зникне. Він же своїми руками ретельно затягнув мотузки! Ніхто не міг би виплутатися з них! Невже їх наздогнала її група? Та ні, дурниці! Залишили б вони його досипати! Тоді як? Як, влак забирай?!

Не знаючи, чого очікувати, Філ, обережно крокуючи, пішов до дверей. Ніде нікого. Відкрито навстіж. Він переступив поріг – вулиця, наскільки видно, порожня. Філ зробив ще кілька кроків, вже ні на що особливо не сподіваючись. Всередині розливалося розчарування. Як же можна було ось так упустити свою здобич?

Будинок, в якому він зупинився, знаходився трохи в глибині від основного тракту, тож Філ направився туди, раптом все ж щось помітить. І він помітив. За боковою стіною сусіднього, напіврозваленого будинку щось дивно світилося. Дивно, бо не було схоже на звичний вогонь чи лампу. Скоріше за все, якась штучка городян. Обережно, намагаючись не шуміти, він крався до того місця. Перетнув тракт, встав біля стіни, прислухається. Навколо тиша. Ні, зрозуміло, десь в глибині будинку копирсаються пацюки, десь неподалік крапає вода, кажани гулянку влаштували, та то вже десь далі, і звідси не доносилося жодного звуку.

Він визирнув зі свого закутка – то була вона! Все тіло, наче хмариною, вкрите білим сяйвом, але воно прозоре і крізь це марево видно, що то вона.

Не встигнувши ні про що подумати, Філ кинувся до неї. Ні. Десь на периферії свідомості майнула думка про те, що влєка вивільнилася і не пішла… Але гнів і ненависть застеляли розум, не пропускаючи цю думку вперед. Він підскочив до неї, насилу розірвавши марево, грубо схопив за руку, струснув та потягнув назад до будівлі.

– З чого це ти взяла, що можеш розгулювати, де захочеш?!

Марево зникло. Втім, жінка вирішила не мовчати. Еге ж! Тож ми таки розуміємо мову! Вирвала руку і зухвало, гнівно зиркаючи очима відповідає:

– Відпусти, бовдуре! Я тут! Не бачиш?! Тупак?!

Ясна річ, після такої заяви люті в ньому не поменшало. Філ знову схопив її та добряче струснув.