Глава 4. Заспокійлива розмова

Юліана так і залишилася сидіти на лавці. Сильно тепер ляжеш… Під голову підкласти нічого не встигла, його просити ні за що не стане, і взагалі незручно це – з руками за спиною лежати. Вона сперлася на стіну і прикрила очі, крізь вії спостерігала за тим, що робить Дикий. Нехай і не сподівається, що вона всю ніч зв'язана просидить!

Укладався він недовго. Розчистив собі кут, відкидаючи в сторону всякий непотріб, і загасив лампу. В кімнаті стало темно. Якийсь час вона сиділа нерухомо, удаючи, що заснула. Водночас прикладала масу зусиль, щоб цього не сталося. Очі злипалися, спати хотілося нестерпно. Складно сказати, скільки минуло часу, тільки прокинулася Юліана від усвідомлення того, що по ній щось повзе. В мить прокинувшись від сну, вона схопилася, забувши про те, що зв'язана. З ноги впав один пацюк. Другий так і продовжив сидіти на плечі, втримався, вчепившись кігтями не лише у куртку, а ще і в її шкіру. Юліана до болю зціпила зуби, щоб втриматися та не закричати на весь будинок. Долаючи огиду, смикнула плечем, скидаючи з себе нахабу. Та ще намагалася вхопитися, дряпала шкіру, не бажаючи здавати позицію, але все ж таки не втрималася і полетіла вниз. З глухим звуком вдарилася об підлогу. Юліана судорожно проковтнув.

У повній темряві стала прислухатися, що відбувається поруч. Дихання Дикого було рівним. Здається, спить. Від недавньої метушні він і не ворухнувся. Треба швидше розплутувати мотузки та зв’язуватися з Юрою.

Вивільнитися з мотузок було нескладно. Тіло все ще не втратило гнучкості, тож не було проблеми в тому, щоб провести наперед руки, і знов таки зубами розв'язати мотузку. Найбільше вона переживала, що поки буде виходити, розбудить Дикого. Тільки він, напевно, був упевнений, що зв'язана Юліана нікуди не дінеться, і спав непробудним сном. Не ворухнувся навіть тоді, коли рипнули вхідні двері. Поки вибралася на вулицю, Юліана встигла облитися сьома потами і ще якийсь час намагалася вгамувати тремтіння в ногах перш, ніж відійти на певну відстань від будинку. Нудьгувати правителям Ріверії точно нема коли! Просто якийсь шалений позачерговий двобій!

Юліана посміхнулася сама собі, на мить уявивши, як витягнеться обличчя цього Дикого, коли він побачить її знов без мотузок. Нічого. Нехай побіснується. А що він собі думав, коли зв'язував її?

– Юліано!

Юра стояв у темряві цього покинутого міста. Значить, все ж таки їм вдалося вивернути до біса ті чортові двері! Поруч Салмар та Ксеол. Приватності у розмові він не вмикав, аби охоронці теж мали змоги сприймати інформацію. 

– Юро, ти впевнений, що він і є той, хто нам потрібен?

Нема часу на «Як ти?» чи «Нормально!»

Нема часу на нічого не варті фрази. Для розмови Юліана включила повну приватність. Не хотілося б, що Дикий прокинувся, почувши голоси.

– Так, – Юра відповів відразу, не замислюючись ні на секунду.

– Мовна адаптація ще не працює. Я майже не розумію того, що він каже, куди веде та для чого. Я навіть не знаю, чи збирається він знов підніматися на поверхню. Але я можу піти від нього просто зараз. Та не знаю куди. Ми блукали цими лабіринтами так, що тепер я навіть приблизно не розумію, де ви знаходитеся та наскільки далеко. Що мені робити?

На цей раз пауза була довшою. Вона його розуміла. Порадь він їй йти від нього, а раптом заблукає чи щось станеться. Скаже сидіти з обраним – теж невідомо, що може статися.

– Ми викликали підкріплення, спорядження та більш ефективні прилади відстеження. Ми знайдемо тебе.

В голосі чоловіка почулася знайома твердість, і Юліані стало значно легше. З'явилася впевненість, що все обійдеться, вирішиться, не сьогодні, так завтра. Треба просто перетерпіти. Ніби гора з плечей впала…

Та розпрощатися з ним Юліана не встигла. Розриваючи приватність розмови, з темряви на неї наскочив Дикий.