Глава 3. "Вітання" королеві

Попри всі її хитрощі, перш ніж зупинитися, як вона зрозуміла, на ніч, вони прийшли досить пристойну відстань, і, не враховуючи пацюків та павуків, не зустріли жодної живої душі.

Коли ж вони вийдуть на поверхню? Та чи вийдуть взагалі? Дикий завів її в один з порівняно цілих будинків.

«Боже, ну і сморід!»

Цей запах упереміж з запахами Дикого переслідував Юліану протягом усього шляху підземеллям, але тут, в замкнутому просторі, став просто нестерпним. Вона кинулася відкривати вікно, скло якого чомусь виявилося цілим.

– Гей, влєка! – гаркнув Дикий, та продовжив ще щось казати, при цьому вказавши на лавку у кутку. Наказує сісти? Та її виверне зараз!

– Я не маю чим дихати.

Запах затхлості, нечистот і ще якоїсь погані бив в ніс, не даючи можливості нормально дихати. Вона судорожно відкривала рот, намагаючись вдихнути, але це лише викликало новий блювотний позив.

Йому байдуже. Він гарчить щось, ще кілька разів вказує на кут та виходить з будинку. Юліана стала мерщій, попри позиви  нудоти, тягнути зубами вузол. Поки йшли, вдалося трохи послабити його, тож тепер був час розплутати остаточно.

Вона почула кроки Дикого десь зовсім поруч, коли мотузка змією зіскочила з її рук та впала біля ніг. Біль, що розливався по кистях, не має значення, стогін зривається з губ. Хочеться вірить, що не надто голосний. Юліана мерщій вхопилася за браслет. Від поспіху пальці не слухались, не знаходилася потрібна кнопка.

Нарешті!

Є! В останню мить перед тим, як Дикий повернувся, закляклими тремтячими руками вона все ж таки натиснула необхідну кнопку.

Слава Богу! Щось складається! Тепер, куди б він її не повів, Салмар зможе визначити, де вона знаходиться. Стало легше. Настрій відразу поліпшився. Тепер треба дочекатися слушної миті та написати Юрі, що вона в порядку. Шкода, зараз не встигла! Було б ще непогано зрозуміти, куди та навіщо він тягне її, але це не раніше, ніж запрацює мовна адаптація. Потрібен час.

Дикий все-таки відкрив вікно. «З вулиці» потягнуло свіжішим повітрям, і стало трохи легше дихати. Коли він запалив тьмяний ліхтар, Юліані вдалося роздивитися, де вони зупинились. З огляду на більшість будинків, повз які вони проходили: напівзруйнованих, з проваленими дахами, а від деяких залишилися практично руїни, цей можна було назвати неушкодженим. На тлі решти опала штукатурка та перевернуті меблі виглядали сущою дрібницею. Стіл, табуретка, перекошена шафа, дверцята якої висять на одній петлі, сміття на підлозі, скалки простецького глиняного посуду. Здається, он там, в кутку, навіть іграшка якась…

Дикий пройшовся по кімнаті, перевернув стіл, що лежав на боку. Він виявився перекошеним, адже одна ніжка була коротшою за інші. Втім, дикому підійшло. Він на всяк випадок перевірив стіл на міцність, чи можна на нього щось класти, аби воно не вивернулось, та лишився задоволений результатом. Поклав на нього…

Що це? Мох? І навіщо він його сюди приволік?

Втім, яка різниця? Вона підвелася та підійшла до вікна. Якийсь час дивилася в нікуди. Потім погляд став фокусуватися на тому, що її оточувало. Ось вулиця, будинок через дорогу, точніше те, що від нього залишилося. Темрява навколо – ні тобі неба, ні зірок, ні свіжого дихання вітру…

Як вони жили тут, у цій темряві? Невже тут всі міста під землею? Але, чому?! Адже сонце і світло – вони там. Юліана, сама того не помічаючи, підняла голову вгору і, звісно, нічого «там» не побачила.

Під землею немає сонця.

– Звикнеш.

Слово вироком вривається у її свідомість, примушує здригнутися та обернутися до Дикого, який вже стоїть за її спиною, ледь не упритул. Як можна було не помітити його? Як йому вдалось прочитати її думки? Що він має на увазі? Хоче сказати, що має намір лишити її тут у цих нетрях?

Помиляєшся, Дикуне! Ні на мить, ні за що, вона не лишиться тут!

Змовчала. Нема що йому доводити та пояснювати. Нема зараз такої змоги. Не порозуміються.

Дикий якраз сідав до столу і махнув їй, щоб приєднувалася. Голодна, ані крихти за цілий день у роті не було, вона навіть зробила кілька кроків вперед, поки не зрозуміла, що він їй пропонує…

Відсахнулася, відразу же промовила:

– Я не голодна!

Борони Боже, ще стане примушувати їсти цю гидоту!

Взагалі-то, вона лише зараз і подумала про те, що за цілий день про їжу жодного разу не згадала. Хороший у неї організм, не вибагливий, поступливий. У стресових ситуаціях не кричить благим матом: «Їсти давай!». Тільки все-таки не настільки поступливий, щоб мохом живитися.

Він і тут все зрозумів. Відповідає з відвертою насмішкою щось їдке, колюче. Он, навіть посмішку свою огидну знов начепив. А говорив все це з апетитом плямкаючи своєю вечерею.

Так! Спокійно. У неї є завдання і вона мусить його виконати. Цей, не перериваючи трапези, продовжив щось казати. Цього разу довше, наче щось пояснює. Іноді, наче запинаючись мозок видає слова-символи: «нагору», «сили», «їжа», «влєка»…