Глава 2. Дріб’язкова місія

Вона колисала Ліку. Верх-вниз, верх-вниз… мала ніяк не хотіла заспокоюватися. Дивним чином, не сприймала нікого, крім неї. Варто було комусь спробувати підмінити її, Юра, няня – крик розлітався на весь палац. Та що там палац? Юліані здавалося, його чує вся Ріверія. Чує та радіє новій дитині королівської крові. Серце не витримувало слухати ті крики, тож вночі зарадити могла тільки вона. От тільки зараз не виходило. Маля відмовлялося від грудей, не вгамовувалось від ритмічних рухів, не сприймало колискову та вмовляння, а поруч нікого не було. Взагалі. Суцільна темрява.

Так, ні, стоп! Ліка вже давно не немовля, і спить ночами більш-менш спокійно. Останнім часом вони навіть стали лишати її одну в кімнаті, для нагляду включаючи автоматизовану няню. Юліана смикнулася, вже розуміючи, що це лише тривожний сон. З губ зірвався стогін, щось боляче давило у живіт, затекли руки, а її начебто колисало: верх-вниз, верх-вниз…

Насилу розімкнувши очі, Юліана геть нічого не побачила. Навколо була така ж темрява, як уві сні. Натомість в ніс вдарило запахом давно немитого, просякнутого потом тіла, а ще накотило спогадів…

«Ми швиденько заберемо обраного, це займе від сили кілька годин. Просто для тебе це вперше…» – Юра казав впевнено, щиро намагався заспокоїти її і чути не хотів нічого ні про які її погані передчуття.

А потім очікування. Одяг геть не по сезону. Старійшини не помиляються, еге ж? Навколо лежав сніг. Багато снігу. Усюди, скільки вистачало погляду. Розкішний, пухнастий, килимом світиться на сонці, він устеляв рівнину до видноколу. Він так здорово скрипів під ногами, а повітря було насичено такою дивовижною морозною свіжістю, що в першу хвилину Юліана зраділа, що мала дитина. Як же давно вона не бачила снігу! Ось такого, справжнього, Новорічного! У Ріверії, при всіх її перевагах, не буває зими…

Від радощів вона навіть спробувала запустити в Юру кілька сніжків, які той час розсипалися, не долітаючи до цілі. Сніг був сухим і погано ліпився. Втім, веселощі швидко завершились. Мороз, ось так, навмання, не менше десяти градусів, а в них чотирьох тоненькі шкіряні куртки, більше схожі на піджаки, та такі ж штани. Старійшини надали та наказали вдягати саме це, мовляв тут таке носять. Вони чекали на обраного якихось двадцять хвилин, та Юліана вже ні рук, ні ніг не відчувала.

 Картинки промайнули за одну мить, згадався дикун, і вона раптом збагнула, що відбувається! У ту ж мить спробувала вивернутися, звільнитися з його лап. Цей дикун ніс її на плечі, наче вона якась річ! От звідки коливання та біль у животі! Господи, де вони взагалі?

Він, не піклуючись, що вона може вдаритися, різким рухом спустив Юліану на землю. Ноги не втримали, вона ледь встигла бодай якось згрупуватися, впала на бік. Спробувала відразу же відповзти від нього, та тіло: руки, ноги – немов скам’янілі, геть не слухаються. Все, що вдалося, так це підвести на нього очі, аби наткнутися на єхидну посмішку та насмішкуватий погляд.

Він щось каже. Мовна адаптація геть не справляється, адже що там, в бункері, що зараз вона ні слова не розуміє. Втім, здогадується, що нічого доброго він зараз не каже, адже обличчя ріверійського обраного перекошене від люті. Він хапає її за плече, ставить на ноги. Тіло ще погано слухається, та, на щастя, Юліані вдається втриматися та не впасти в його обійми.

Знов щось каже. Зле, наче рублене. З усіх слів, що врізалися в пам’ять ще там, у бункері, та зараз є одне: «Влєка». Та його значення лишається невідомим. Мозок не знає, як його пояснити. Можливо, лайка якась місцева, з огляду на те, з якою злобою він це вимовляє.

– Я тебе не розумію, – відповідає Юліана на його слова. – Зніми це, – піднімає догори руки, вказуючи на мотузку, – я вже рук не відчуваю!

Вона чудово розуміла, що він також не розуміє жодного слова. Але, треба було провокувати його щось казати вголос, аби адаптація запрацювала що скоріше. Інакше все це непорозуміння триватиме надто довго. І так вже увів її казна-куди! Як тепер дорогу до своїх знайти? Старійшини не стануть забирати їх по одному, лише всіх разом, так прописано в їхніх незчисленних правилах. Хіба що станеться щось зовсім не передбачуване. Напевно, викрадення королеви для них буденність, раз вона все ще наодинці із цим дикуном знаходиться.

Тим часом дикун розвернув Юліану від себе, вказав напрямок та наказав:

– Йди! – то було перше слово його мови, що прорізалось в її свідомості. Втім, він ще і підштовхнув її в спину, тож не зрозуміти сенсу було доволі складно.

Тепер вони йшли. Незрозуміло куди, незрозуміло навіщо. Вони кружляли лабіринтами вузьких скупчених вуличок та переходів. Місцями під її ногами щось чавкало, а то навпаки, навколо здіймалася курява пилу чи взагалі хлюпала брудна вода, що доходила ледь не до щиколоток. Місцями доводилося йти ненадійними, напівзруйнованими містками, а внизу ввижалася прірва. Одного разу вона шалено злякалась та закричала не своїм голосом від того, що наступила на щось живе. Тварина, напевно, то все ж таки був пацюк, запищала не менш відчайдушно, ніж Юліана. Здається, навіть спробувала цапнути її за чобіт. На щастя, не прокусивши його. Незліченну кількість разів вони повертали та змінювали напрямок. Про те, аби самостійно знайти дорогу до того бункеру, де лишилися решта – годі і мріяти. А ще ж невідомо наскільки далеко Дикий завів її, поки вона була без свідомості. Єдине, що залишається – слідувати за ним.

Хоча…

Ще вона може потягнути час. Якщо Юрі все-таки вдасться виламати ті трикляті двері, хотілося б бути не надто далеко…