Ріверійська хроніка. Книга 3. Подаруй мені свободу.

Частина 1

Білий полон

Глава 1

Нечувана удача

Роздивлялись Старійшини всесвіту глиб,

Обирали Вакхая гідного,

Адже час настав змінити буття,

Ріверійським законом прописаний…

Початок зими приніс Філу тридцятиріччя і купу всілякого лайна. Блукаючи засніженими рівнинами, він нарвався на загін влєка. Відбитися вдалося, але… він втратив коня, майже всі свої продуктові запаси і меч. Зі зброї залишилися лише кинджал і метальний ніж. Навіть лук і той вийшов з ладу. Якщо і далі так піде, є ризик не пережити її, або ж ускочити до лап влєка…

Зима тільки-тільки ступила на землю Слевера і поки не встигла показати себе у всій красі. Ще жодного разу не було пронизливого вітру чи суцільної веремії хуртовин. Не було видатного слеверського морозу, адже що для них п'ятнадцять-двадцять градусів? Дурниця! Хіба що сніг випав. Рясний, блискучий. Та й то не вище щиколотки. Тільки це зовсім не означає, що так буде і далі. Зими на Слевері споконвіку були затяжними і холодними. Не дарма ж міста під землею будувати стали. Там тепліше. А тут, на поверхні, бродять тільки такі, як він, та влєка час від часу вилазять на полювання.

Без коня, їжі, зброї, мисливських принад – шансів вижити ніяких. Були б гроші – не було б питань. Дістався до «вільного ринку», і все. Там можна продати або купити що завгодно. Тільки про гроші краще і не згадувати. У таких, як він, суєни рідкість. Значить, або ловити дикого жеребця, або красти.

Красти хотілося менше. І потім, не у своїх же?! Значить, спускатися в місто, а міста Філ не любив і спускатися туди зайвий раз не прагнув. Не кажучи про те, що без нормальної зброї – це чисте самогубство. Тільки ж і дикого жеребця зараз знайти – теж нереально. Зима. Вони всі пішли за межу. Дедалі більше місцина пустіє. Простіше, напевно, зустріти загін влєка, які раптом розщедряться і дадуть йому коня і зброю. Ага, дадуть! Ще й напутньою промовою супроводять: «Ти давай, друже, їдь якомога далі, а вже потім тільки ми тебе шукати станемо»!

Філ блукав занедбаним містом. Він давно вже міг піднятися на поверхню, для цього треба було дійти до найближчого бункера. Але він не поспішав і вже пройшов повз кілька виходів. Хотілося що скоріше опинитися далеко від місця, де на нього напали. Адже вони теж не дурні – шукати будуть, а ще однієї сутички можна і не витримати. Тому доводилося петляти, заплутуючи сліди, і поводитися вкрай обережно. Та наразі навколо було тихо. Скільки Філ не дослухався, він не почув жодного підозрілого звуку. Здається, влєка і справді відстали. Проблукавши в місті три доби, він вирішив ризикнути і піднятися.

Бункер був порожній. Це радувало. Якщо ніхто не ховається – більше шансів, що поруч немає ворогів. Ще кілька хвилин постоявши біля дверей, вслухаючись у тишу, Філ став відкривати двері. Інтуїція мовчала, а йому до біса набридло сидіти під землею.

Через щілину струменем увірвалося яскраве сонячне світло і морозна свіжість. Філ вдихнув жадане повітря, що гостро пахне свободою. Там, під землею, у місті, задихаєшся. Яким це треба бути бовдуром, аби за власною волею  згодитися замкнути себе там назавжди? Він відчинив двері ширше, але виходити відразу не став. Оглядався на всі боки, даючи очам час звикнути до сяйної білизни. Начебто все тихо. Зробив крок вперед і ступив на сніг.

Як же він любив ось такі повернення на волю! Так, на Слевері суворий клімат, і на поверхні далеко не кожен здатний вижити. Так, таких, як він, влєка називають «Дикими» і відловлюють. Але йому подобалося таке життя. Подобалося підніматися на поверхню, загрібати жменю снігу… подобалося відчувати себе вільним, і за цю свою свободу він готовий був битися до останнього. Життя – цілком гідна плата за свободу! Краще, звичайно, не своя, а влєка – але це вже як вийде.

Філ на кілька кроків відійшов від бункера, присів, зачерпнув жменю снігу. Спочатку умив обличчя. Холодний, колючий сніг обпік шкіру, розганяючи кров, вп'явся тисячами голок, та тільки Філ давно до цього звик. Напевно, треба залишитися в цьому бункері на день-другий. Привести себе в порядок і подумати, що робити далі. Безцільно блукати верхом – теж не діло. Потрібен кінь. На крайній випадок можна до своїх на постоялому дворі примкнути. Побачити старих друзяків. Філ зачерпнув ще одну жменю снігу і на цей раз відправив її в рот. У покинутому місті немає свіжої води, і краще вже кілька днів промучитися спрагою, ніж пити ту затхлу погань, яка йому траплялася. Сніг танув у роті, розтікався на язиці і, здавалося, більшої насолоди неможливо уявити…

І тут він відчув їх! Спину немов прострелило поглядами. Де ж його хвалена інтуїція була до цього?! Спала, чи що?! Філ різко схопився, розвертаючись в стрибку і одночасно вихоплюючи ніж.

Влєка!

У мить збагнув: до бункера не повернутися – ще секунда, і вони відріжуть йому шлях до відступу. Четверо влєка обходили його з усіх боків, і це коло майже замкнулося. Майже. Значить – знову бій! Філ обвів поглядом їхні обличчя – вони були непроникні. Сволота! Хоч би раз один на один вийшли! Кісточки на руках побіліли, з такою напругою він стиснув зброю.

– Ти – Вакхая, і підеш з нами! – урочисто прозвучало в морозній тиші.

Щось обміркувати, збагнути та усвідомити, що це єдино вірний хід, він зможе потім, коли буде в безпеці, а зараз… Луна не зовсім зрозумілих слів все ще дзвеніла в повітрі, а Філ вже стрімголов котився під ноги влєка-жінці. Він збив її з ніг, однією рукою обхопив за пояс, а другу, разом з ножем приставив до горла. Так і піднявся, міцно притискаючи жертву до себе.