Глава 2. Незручна вагітність

Юра струснув головою, намагаючись позбутися нав’язливого спогаду. Після того вона не пручалася, жодного разу більше не сказала того свого: «Ні!», але перетворилася на… А ще весь час знаходить причину не ночувати у палаці. Багато їздить на зустрічі по віддаленим куточкам країни та «не встигає» повернутися вчасно. Вся ця ситуація йому не подобалася. Страшенно не подобалася. Він не міг впоратися із бажанням володіти нею знову і знову. Нехай навіть в образі бездушної ляльки… Мара якась! Кожного разу, коли переступав поріг її спальні, він сподівався достукатися до тієї, іншої Юліани – Юліани живої і чуттєвої. Даремно. Всі зусилля були марними. Вона більше не хотіла його.

Тільки тепер постала важливіша проблема, ніж аналіз його інтимних відносин з Юліаною. Леонора та її дитина. Вона зробила свій вибір. Такого нахабства він аж ніяк не очікував! Він приходив до неї у лікарню зі співчуттям, пропонував цілком розумне, вигідне для усіх рішення. Однак вона вирішила йти ва-банк. Можна сказати, плюнула йому в обличчя!

«Ну що ж. Подивимось, що ти зможеш винести зі свого розкладу! Як би не вийшло так, що взагалі все втратиш!»

Невже вона серйозно вважає, що він – король – стане мовчати про те, що дитина не його? Е, ні! Він готовий був мовчати, але за умови, що вона назавжди зникне з Ріверії. Та не тепер!

Головне зараз, пояснити все Юліані. Неможна допустити, аби вона дізналася про все від когось іншого і зробила неправильні висновки. Її реакція непередбачувана, а порушувати хитке, жалюгідне перемир’я Юра не хотів.

На руці завібрував комунікатор, висвітлюючи у вірт-віконці Юліану. Не змігши додзвонитися, Юра велів помічнику зв’язатися з Кірілом і передати її величності, що чекає на неї у себе в кабінеті. Це подіяло миттєво.

Не зволікаючи, Юліана кинулася у напад:

– Юро, якщо ти вважаєш, що я буду кидати усі свої справи та нестися до тебе за першим покликом – ти глибоко помиляєшся! Мені й без твого смикання є чим займатися!

Ніяк не може забути, як він наказав їй терміново з’явитися лише для того, аби запитати, чи доброю була її подорож. Цікаво, як довго вона має намір тикати його носом у той інцидент?

– Юліано, заспокойся, прошу тебе! Мені треба з тобою поговорити, і це варто робити віч-на-віч, а не ось так, віртуально!

Вона опанувала себе і вже спокійно цікавиться:

– Я знаходжуся за три години їзди від палацу і ще не завершила своїх справ. У тебе дійсно є причини зривати мене звідси? В такому разі мене не буде на вечірньому прийомі, я на нього просто не встигну приїхати! Аби там не було незадоволення! Ти ж розумієш, що мені доведеться повернутися сюди і я лишуся тут на ніч?!

Взагалі-то мало бути достатнім, що він просто сказав їй приїхати. Але, як виявляється не у випадку з Юліаною.

– Послухай, у мене дійсно дуже серйозна розмова. Я не можу вислати це тобі на комунікатор. Я прошу тебе приїхати якомога скоріше.

Вона відключилася, не промовивши більше ані слова.

Зараз йому було вже складно сказати, у яку мить його з нею спілкування перейшло з позиції «Я наказую!» на позицію «Я прошу». Вперте дівчисько категорично відмовлялося реагувати на накази. Юрі довелося поступитися, інакше їхнє «перемир’я» опинилося б під загрозою зриву. Варто було лише заговорити з нею в командному тоні, і можна бути певним – вона не з’явиться, не зробить, не скаже те, що йому потрібно. Знайде для цього законну підставу, анітрохи не побоюючись, що скажуть мас-медіа. Вона дала йому зрозуміти, що цього їхнього крихкого «перемир’я» він потребує більше, ніж вона. І він мусить з нею рахуватися…

***

Доповідь про те, що її величність знаходиться у приймальні зазвичай збігалася із тим, що вона вже відкривала двері. Іноді помічнику вдається випередити її. На кілька секунд, не більше. Юліана не вважала за потрібне ані чекати, ані стукнути у двері та отримати дозвіл. І для неї нічого не важило, що він у цю мить може з кимось спілкуватися чи ще щось. Вона прийшла, вона зайде. Від початку Антона, (помічника його величності), це сильно бентежило, адже людина звикла ретельно виконувати свої обов’язки. Але згодом їм обом довелося з цим змиритися. Ну не ставити ж охоронців біля самих дверей із наказом не пускати королеву?! Засміють! Ось де пожалкуєш, що свого часу правителі вирішили в особистих апартаментах обійтися без автоматики, лишили різьблену по дереву старовину.

От і зараз. Дозволити собі таке може лише її величність. Більше нема кому. Лементувати з цього приводу не було сенсу. Тим більше зараз, коли склалася доволі складна ситуація, і витрачати час на безглузду демонстрацію влади було б просто нерозумно.

Найбільше в Юліані йому подобалося те, що, не дивлячись на цю їхню міжособистісну боротьбу, коли справа стосувалася державних інтересів, вона відразу же відкладала усі непорозуміння, і була готова надавати адекватні рішення.

– Проходь. Сідай, – промовив він, щойно за нею закрилися двері.

Як зазвичай обходиться без церемоній. Коли вони знаходяться сам на сам, Юліана згадує про них лише тоді, як прагне висміяти його до неї панівне ставлення.

– Що сталося?

Виглядала просто чудово. Бадьора, свіжа. І не скажеш, що тільки з дороги. Напевно, встигла заскочити до себе, прийняти душ і перевдягнутися. Перед внутрішнім зором негайно постала картинка, як вона стоїть у душі, а кришталеві стежки води стікають по її оголеному…