Глава 7. Кузня кадрів

Інститут дворянства знаходився у горах, у незвичайно мальовничому місці. Втім, у Ріверії взагалі було складно віднайти сірість чи непоказність. Від підніжжя гори до вершини вели величезні сходи, по яких їм належало піднятися. Сходження коронації ще було свіжо в пам'яті Юліани, і цей підйом не викликав жодних труднощів. Через двадцять хвилин вони опинилися біля дерев'яних стін інституту. Її Головний охоронець постукав у ворота і крикнув:

– Її величність королева Юліана. Відкрийте!

Відразу же десь згори полилася урочиста музика, наче там тільки й чекали слів Салмара. Ворота стали повільно відкриватися, поки не відчинилися навстіж. Перед Юліаною простяглася біла як сніг доріжка, по обидві сторони від якої стояли молоді люди: хлопці та дівчата. З'явилося непереборне бажання зняти взуття, перш ніж ступити на цю чистоту. Юліана так і зробила: роззулася і пішла босоніж.

Доріжка була м'якою і приємно пружинила під ногами. Юліана йшла з гордо піднятою головою, краєм ока помічаючи захоплені погляди юнаків. Свита слідувала за нею по п'ятах. Чим далі вони проходили, тим молодшими ставали ті, хто утворив ці дві довгі шеренги. Під кінець там вже стояли зовсім діти.

Коли Юліана проходила поруч, усі вклонялися, а вона у відповідь намагалася усміхнутися кожному.

Наприкінці цього живого коридору просто їй під ноги вискочило дівчатко, з туго зав’язаними двома тонесенькими русявими косиками та великими сірими оченятками. Малесенька, як Дюймовочка, (і не скажеш, що їй вже десять років є),  відразу, наче боялася, що не встигне сказати, заторохтіла:

– Юліано, я хочу вирости й стати твоїм охоронцем! Візьмеш мене?

Дитяча безпосередність. Що з неї взяти? Юліана присіла навпочіпки, щоб бути одного зросту з дівчинкою.

– Як тебе звуть, малятко?

– Мене звати Лілія. Але тепер я хочу, щоб всі називали мене Ліана. Майже як тебе! Будь ласка, візьми мене своїм охоронцем! Я вже багато чого тут навчилася. Візьмеш? – вона з надією заглядала в очі Юліані.

– Ну звичайно, візьму, – усміхнулася та.

«І мене, і мене!» – почулося звідусіль, і до Юліані з усіх боків побігла дітвора. Кожен хотів привернути до себе її увагу. На місці залишилася тільки перша половина шеренг, та, де стояли доросліші королевичі. Так, з такою охороною їй точно нічого буде боятися! Юліана випросталася і підняла руку.

– Я прошу тиші! – всі разом замовкли. – Ми обов'язково обговоримо це важливе питання. Але для початку, я хотіла б у вас запитати, чи знаєте ви, що найпершою гідністю справжнього охоронця є дисципліна? А ну-бо, всі по місцях!

Дітвора миттєво розбіглася, заново збудувавши рівненькі ряди. Юліана поглянула на усміхнені обличчя своєї свити та рушила далі. Попереду її чекала група дорослих людей – ймовірно, керівництво. До них вона і попрямувала.

***

Інститут був грандіозним. Але не своїми архітектурними принадами (усі будівлі тут були дерев'яними, без будь-яких надмірностей), а самою ідеєю. Наближався вечір, і Юліана не встигла оглянути все, але вже те, що вона побачила, заслуговувало такого визначення.

Ввечері вона перебувала у виділеній для неї кімнаті – дерев'яна підлога і стеля, такі ж стіни. З меблів – грубо обтесаний стіл на дві персони, дві вузькі лавки-лежанки, вбудована шафа. Просто чернеча келія якась! Строго вони з королевичами обходяться! Ні, Юліані, зрозуміло, запропонували більш комфортні апартаменти, спеціально призначені для гостей, тільки Кіріл їй ще в дорозі шепнув, що було б непогано провести ніч у звичайній кімнаті учнів. Ближче до народу і все таке інше. Зрештою, одна ніч – дурниця, а їм це сподобається. На сусідній лавці сиділа Валла – помічниця-подружка-співрозмовниця.

І знову питання, мільйон питань, але тепер хоч є кому на них відповісти. Не те що раніше…

– Ти знаєш, Валло, я вже трохи розібралася у всій цій вашій системі, але поясни мені, заради Бога, чому діти хочуть стати охоронцями? Наскільки я зрозуміла, всі вони тут королівських кровей, так чому ж вони не про трон мріють, а просяться в охорону?

– Тому що Охорона – це такий самий культ, як і королівство. Охороняти короля або королеву – почесне право, що належить виключно королевичам. Тільки право це ще заробити треба. Довести свою придатність. До речі, це зовсім не заважає згодом кинути виклик владущій особі.

– Ти хочеш сказати, що всі охоронці – королевичі?

– Саме так. Школа охоронців закріплена за інститутом дворянства.

– Валло, виходить Міша, Салмар, усі мої охоронці… Карл – вони теж королівської крові?!

– Так.

– А ти?..

Валла засміялася.

– Ні. Я зі звичайної сім'ї. Як і Кіріл. – Юліана полегшено зітхнула, а Валла продовжила: – Не розумію, чому тебе так бентежить те, що у тебе в служінні знаходяться люди королівського походження?

– Ну… бо за моїми уявленнями я займаю їхнє місце, і це не може їм подобатися…

– Просто тобі треба звикнути до нашої системи цінностей. Вони займуть це місце, якщо виявляться гідними його. А поки не готові до такого рішення – вважають честю служити тому, хто довів свою силу. От і все.

– Так, до такого, дійсно, треба звикнути.