Глава 4. Весільна подорож на одного

Минувши палацовий парк, Юліана повернула праворуч, у бік гір, і незабаром дісталася до тієї самої річки, по якій під час тренувань спускалася на байдарці. Охорона трималася позаду, нічим не видаючи своєї присутності. Шум води заглушав цокання копит, як і багато інших звуків. Тому створювалася повна ілюзія прогулянки на самоті.

Вона їхала уздовж річки, вниз за течією, намагаючись увібрати в себе найдрібніші деталі чудових пейзажів, що панували навколо.

Ріверія було по-справжньому красива! Навряд чи відомі епітети могли б передати всю глибину того враження, яке вона справляла на Юліану. Куди не подивись – усюди картини, гідні створення шедевра. Здавалося, варто тільки взяти в руки фарби та пензель, натхнення поллється подібно гірському потоку, і ти вже не зможеш зупинитися, поки, як геніальний живописець, не перенесеш на полотно цей вічний травень цього світу.

Ріверія вміла заспокоювати. Саме тому Юліана кинула все і поїхала за межі палацу. Вона прагнула до неї. Ріверія зі своєю красою стала для дівчини чимось уособленим. Їй здавалося, вона прийме Юліану у своє лоно, захистить, допоможе впоратися з болем і образою.

От вже чотири місяці вона тут. Дома зараз квітень… Навколо повно тюльпанів. Скоро і конвалії заквітнуть… Юліана на мить заплющила очі та виразно відчула аромат тендітних білих пелюсток, змішаний із запахом вологи, землі, що прокинулася від зимової сплячки, молодої трави, ніжних клейких листочків… Її вирвали зі звичного кола і закинули казна-куди. Після всього, що сталося, їй вперше з такою шаленою силою захотілося опинитися вдома. Там у неї було своє місце, улюблена робота, друзі. Там було все чітко і зрозуміло. І там її ніхто і ніколи не кривдив! Вона була незалежна і… вільна.

«Навіщо вони обрали саме її?!»

Юліана тисячі разів питала про це саму себе, але ще жодного разу не було такої гіркоти. І відповіді на питання теж не існувало.

Вчора, на вершині сходження, Юліані здалося, що вона знайшла для себе якусь відповідь. Але тепер те рішення стало таким далеким і нереальним, що зараз вона не хотіла навіть думати про це. Зараз їй хотілося лише одного – забути про пережите приниження і знову ходити із гордо піднятою головою…

Юліана дивилася по сторонах, згадувала, як Міша посадив її у байдарку і пустив вниз за течією. Вона якраз проїздила той поріг, переліт через який подарував шалений сплеск адреналіну. Тоді, вибираючись з води, вона ще подумала, що був би Грізлі поруч… а, втім, неважливо.

Звісно, той час, що вона провела тут, був насичений яскравими фарбами, і їй це дуже подобалося. Саме повнота та яскравість життя, а не обіцяні розкоші приваблювали її. Напевно, не буває так, щоб фарби були тільки світлими… маятник не може зависнути на одній стороні.

Перериваючи її роздуми, до дівчини під’їхав один з охоронців. Чоловік, приблизно одного з нею віку. Світле волосся, яскраво зелені очі, відкритий погляд. Вона навіть знала, що його кличуть Салмар. Мішанина імен у Ріверії неодноразово приводила Юліану у ступор. Та, напевно, воно не так вже і дивно, якщо враховувати, що вони мішають людей із різних світів. Під’їхав він не просто так, це зрозуміло. Щось сталося. Вклоняється, промовляє:

– Ваше величносте, я перепрошую, але вам наказано терміново повернутися у палац.

О, починається найцікавіше. Щось пізненько він похопився. Юліана на щось подібне очікувала набагато раніше. Здається, конференція вже давно закінчилася, а його величність лише тепер отямилися!

– Хто наказує? – щиро поцікавилася вона в охоронця.

– Зателефонував головний охоронець короля і наказав…

Юліана не дала йому завершити:

– Юначе, ви щось наплутали. Головний охоронець короля не може наказувати королеві. Не той статус!

В очах охоронця промайнуло сум’яття, тим не менш Юліана повернулася, аби рухатися далі.

– Але, ваше величносте…

– Щось ще? – Юліана знехотя обернулася.

– Він діє від імені його величності. Ми не можемо йому не підкоритися.

Чудово. Саме настав час. Вони або будуть її охороняти, або нехай котяться до свого короля! Ніхто не буде вислужуватися з обох боків! Якщо вона не зробить цього зараз, годі про це й думати у майбутньому.

– Я зрозумію, якщо ви зараз розвернетеся та поїдете до його величності. Виконуйте наказ. Тільки я до того наказу не маю жодного відношення. У вас нема повноважень мною командувати. Просто ви маєте визначитися, кого ви оберігаєте, – підказала вона, спостерігаючи щирий подив на обличчях усіх трьох охоронців.

Розвернулася і, не обертаючись, знову поїхала далі. В принципі, хлопці нормальні. Їм потрібен час, аби збагнути, що в неї будуть свої вимоги. Не минуло і п’яти хвилин, як всі троє під’їхали знов.

– Ваше величносте, ми, звісно, не поїдемо без вас. Але… ви усвідомлюєте, що його величність у першу чергу вас хоче бачити? – Юліана кивнула. Звісно, її. Йому ж кортить знову принизити свою нову забавку. – Він буде незадоволений.

– Я теж була незадоволена, коли дізналася, що ви розповідали його величності, куди я поїхала. Сильно незадоволена.