Рустик і велика снігова пригода

У великій коробці з ялинковими прикрасами жив маленький фетровий олень на ім’я Рустик. У нього були вишиті бісером очі та кумедний шарф у червону клітинку. Рустик був не просто іграшкою, він був найкращим другом п’ятирічного Марка.

Напередодні Нового року вдома панувала метушня. Мама Оксана заварювала чай із корицею, а тато Роман діставав санки.

— Марку, одягайся тепліше, на вулиці справжній мороз! — гукнула мама Оксана, поправляючи синові шапку. — І не забудь рукавички. — Я вже готовий! — відповів Марк, потайки запихаючи Рустика в глибоку кишеню куртки. — Ми з Рустиком хочемо побачити найбільшу кучугуру! — Тільки обережно, — посміхнувся тато Роман, беручи повідець. — Тузіку, до мене! Гуляти!

Песик Тузік від радості задриґав хвостом і голосно гавкнув, мовби запрошуючи всіх до пригод.

У засніженому парку було неймовірно гарно. Тузік ганявся за сніжками, які кидав йому тато, а Марк намагався зліпити сніговика. — Дивись, тату, як Тузік кумедно пірнає у сніг! — сміявся Марк. 

Хлопчик побіг за собакою, перечепився через корінь дерева і гепнувся прямо в пухку кучугуру. Сміху було багато, але ніхто не помітив, як із кишені Марка вислизнув маленький олень. Рустик безшумно потонув у снігу, залишившись наодинці з зимовим лісом.

Коли родина повернулася додому, Марк одразу поліз у кишеню, щоб показати Рустику ялинку, але там було порожньо. — Мамо! Тату! Рустик зник! — голос Марка затремтів, а на очах з'явилися сльози. — Він залишився там, у лісі, йому ж холодно! — Ой, лихо... — мама Оксана присіла біля сина. — Може, він випав у коридорі? — Ні, я перевірив... Він у лісі! — схлипував хлопчик. — Спокійно, команда! — твердо сказав тато Роман. — Ми своїх друзів у біді не залишаємо. Беремо ліхтарики, кличемо Тузіка і повертаємось у парк. Ми обов'язково його знайдемо!

Парк зустрів їх темрявою та тишею. Тільки промені ліхтариків Романа та Оксани розтинали ніч. — Рустику-у-у! — гукав Марк, але ліс мовчав. — Тузіку, шукай! Де Рустик? — просив тато.

Песик бігав між деревами, нюхаючи кожну гілку. Раптом він зупинився біля великої сосни і почав голосно гавкати на синичку, яка сиділа зверху. — Тузіку, не заважай птиці, нам треба іграшку знайти! — сказала мама Оксана. Але синичка не відлітала. Вона почала голосно цвірінькати і перестрибувати з гілки на гілку, вказуючи на щось внизу.

— Дивіться! — вигукнув Марк. — Там щось червоне!

Тато Роман підійшов ближче і направив світло ліхтарика на сніг. З-під білої ковдри стирчав знайомий червоний шарф у клітинку.

— Знайшли! — закричав Марк, вихоплюючи оленя зі снігу. Він притис його до обличчя. — Рустику, ти зовсім не холодний! Ти теплий! — Це магія любові, синку, — усміхнулася мама Оксана, обіймаючи Марка. — І гострий ніс нашого Тузіка. — Молодець, Тузіку! Справжній рятувальник! — тато Роман погладив песика за вухом, і той задоволено заскавчав.

У ту новорічну ніч Рустик посів найпочесніше місце — на верхівці ялинки, поруч із зіркою. Марк пив какао з маршмелоу, тато Роман і мама Оксана обговорювали плани на завтра, а Тузік сопів біля каміна.

Олень Рустик дивився на них і думав: «Загубитися не страшно, якщо знаєш, що твоя родина — Марк, Оксана, Роман і навіть Тузік — обов’язково прийдуть за тобою на край світу».