Розділ 2

Усі наступні робочі дні Сергій був у Одесі. Ми постійно обмінювалися смс-ками. А на вихідні хлопець знову покликав мене на побачення. Цього разу ми пішли у караоке-бар. Я обмовилася в одному з повідомлень, що дуже люблю співати. Плюсами місця були неймовірна морська панорама та широкий репертуар. Із мінусів — у закладі були гості, яким ведмідь на вухо наступив, проте вони вирішили, що вміють гарно співати. Після чергової такої зірки місцевого розливу, я не витримала.

— Боже, як можна так жахливо співати? Я вже не можу слухати це виття. Заберіть хтось мікрофон у тієї дамочки в сукні з паєтками.

Сергій засміявся та рукою покликав до нас ведучого з мікрофоном. Я хотіла йому сказати, що вже вдосталь наспівалася, і не хочу більше, проте хлопець мене здивував. Він сам взяв у руки мікрофон.

Пісню я впізнала з перших акордів. Не могла повірити, що він вибрав саме цю. Вона одна з моїх улюблених. Океан Ельзи — На небі

"… А часом, коли я сам не свій,

і в голові дивні думки, і на душі сумно.

Згадую я очі твої,

і все стає, мов навпаки, теплим таким…"

У Сергія був неймовірний голос. Від його співу в мене мурахи повзли шкірою. А він ще й обрав та-аку пісню.

Після того, як Сергій доспівав і повернувся за столик, я підсіла до нього ближче.

— Це було неймовірно, — прошепотіла я.

— Все для тебе, моя русалонько, — відповів Сергій та потерся носом об мою щоку.

Ми були так близько, що я і не зрозуміла, хто перший потягнувся на зустріч губами. Це був найсолодший поцілунок у моєму житті. Ніжний, чуттєвий, романтичний. Так у нас все й закрутилося.

Сергій приїздив у Чорноморськ з Одеси в п’ятницю, і ми проводили усі вихідні разом. Веселе купання в морі, довгі прогулянки набережною, душевні розмови до світанку, нічне катання містом на його автомобілі — я була, неначе в казці.

Лана теж не сумувала. Її пані Олеся познайомила зі своїм племінником Артемом, який дуже любив екстрим. Відтоді подруга постійно пропадала з ним разом, випробовуючи нові екстремальні розваги. Шалені. Про таких кажуть: яке йшло, таке і здибало.

Літо пробігло, як один день. І ось я стою на пероні в Одесі й ледве стримую сльози. Сергій мене проводжає та заспокоює. Каже, що ми будемо постійно говорити по відеозв’язку, зустрічатися на канікулах. Та я не вірю в стосунки на відстані. Тому просто мовчу, насолоджуюся останніми хвилинами близькості з хлопцем. Для мене Сергій став кимось більшим, ніж просте літнє захоплення. Я встигла закохатися в нього по вуха. Лані добре, її Артем навчається в Києві.

Відправлення поїзда Одеса-Київ через 5 хвилин, — прогриміло в динаміках.

Настав час прощатися, Сергій мене міцно поцілував і сказав.

— Злато, ми не прощаємося. Я тебе прошу, не надумуй собі Бог зна що.

— Ага, — тільки й змогла вичавити з себе я. Одна сльозинка все ж зрадницьки покотилася щокою.

— Ей, маленька, не плач. Все буде добре. Ти ж мені ще обіцяла «Русалоньку» показати. Пам’ятаєш?

Я тільки дужче пригорнулася до хлопця. Не хотілося його відпускати.

Коли поїзд почав рухатися, я дала волю емоціям і розридалася. Лана втішала мене, проте все було марно. Я поверталася в Київ, а головне — залишала в Одесі. Своє серце.

Як і обіцяв, Сергій дзвонив мені щодня. Почалося навчання, і сумувати за ним весь час не виходило. Задавали нам багато, а деякі викладачі взагалі, немов з котушок злетіли. Перший тиждень навчання, а вони вже сказали готувати реферати на 30 сторінок. Другий був не менш завантажений. Отак і півмісяця пройшло.

Ось знову ранок. Я, як завжди, запізнююся, але на ноутбуці йде «Русалонька». Збираюся похапцем. Вибігаю з гуртожитку в останні хвилини. Біжу до тролейбусу, коли чую знайомий голос:

— Можливо, тебе підвезти, русалонько?

Застигла на місці. Не може бути. Обертаюся — мій Сергій. Тут у Києві. Стоїть, обпершись об якусь іномарку, і дивиться на мене хитрими очима. Я з вереском кинулася йому в обійми.

— Ти що тут робиш? — налетіла я на нього з питаннями.

— Скучив, — як ні в чому не бувало, сказав Сергій. Ніби він з сусідньої вулиці приїхав, а не з Одеси.

— І я скучила. Дуже-дуже! — сказала я, не випускаючи хлопця з обіймів. Плювати на пари. Головне — він тут.

— Злато, я тут подумав. Не хочу бути без тебе ні одного дня більше. Давай жити разом?

Оце так питаннячка з самого ранку.

— Я б хотіла. Але ж у мене навчання тут у Києві, а ти в Одесі…

— А про Київ і мова. З керівництвом я домовився про переведення в столицю, то ж робота в мене вже є. Навіть з вищою зарплатою, ніж у Одесі. Орендувати квартиру в Києві зможу без проблем. Тільки я б хотів жити в ній з тобою. Бо за ці два тижні без тебе я мало з розуму не зійшов. Кохаю тебе. Більш за все на світі.

— І я тебе кохаю. Звісно, я згодна. Теж не хочу розставатися з тобою ні на день.

***

А через 3 роки ми зіграли весілля. На березі моря. Все було оформлене в морській тематиці. Ніби підводне царство перемістилося на сушу — справжня казка наяву.

— Бачиш, і в нашій історії Happy End, моя русалонько, — прошепотів мені мій, уже 2 години, як законний чоловік.

— У нас, коханий, ще краще, ніж у Діснея.