Розділ 1

Аріель, слухай мене, світ людей — казна-що. Підводне життя краще за будь-які принади на суші

краб Себастьян

Обожнюю «Русалоньку». Вмикаю цей мультик мало не щодня. Сьогодні знову збираюся в універ, сміючись над перепалками краба Себастьяна та Флаундера.

Хтось любить слухати бадьору музику вранці, а от я — дивитися «Русалоньку» від Дісней. І дарма, що мені вже 19 років. Цей мультик залишається моїм фаворитом, не дивлячись ні на що.

Сусідка по кімнаті Олена сміється, що я його вже дублювати можу. А ще пропонує перефарбувати волосся в рудий, щоб вже геть бути, як Аріель. Проте я свій натуральний блонд нізащо не зіпсую. А от довжина в мене, справді, до поясу, як у русалоньки.

Залишився один екзамен — і я вільна на все літо. Бувай універ, привіт відпочинок. Нарешті!

Ще хвилинку потанцювала перед зеркалом під пісеньки краба Себастьяна та рибок, і з хорошим настроєм вибігла з гуртожитку. Ледве встигла втиснутися в переповнений студентами трамвай.

В університеті перед аудиторією мене перехопила моя найкраща подруга й найбільший ураган у Києві за сумісництвом — Лана.

— Злато, є пропозиція, від якої не відмовляються, — по-змовницьки почала розмову дівчина. — В тебе на літо які плани?

— Ну, ніяких поки. Думала з’їздити провідати батьків у Черкаси, а там, можливо роботу, яку знайти. А що?

— Буде тобі робота й море на халяву заодно!

— Жартуєш? — з подивом глянула я на подругу. Що це вона вже придумала?

— Та які жарти! Мамина молодша сестра відчиняє в Чорноморську кафе з морозивом на літній сезон. Шукає молодих і активних продавчинь. Житло надає. Кафе працює з 8 до 5 вечора, а далі — роби що заманеться. Зарплата не дуже висока, проте жити біля моря 3 місяці — це ж справжня мрія! Ну як, ти зі мною?

Я на хвильку задумалася. Чи буде все так райдужно, як описує Лана? Але, оскільки ніяких планів у мене однаково не було, вирішила погодитися. Коли ж ще вплутуватися в такі авантюри, як не в період студентства?

Тож 1 червня ми з Ланою вже з самого ранку стояли на пероні та чекали поїзд в Одесу. А там нас мала зустріти пані Олеся — хазяйка кафе, та відвезти машиною до Чорноморську. Був певний мандраж перед поїздкою, але інтуїція підказувала, що все буде добре.

Доїхали з комфортом. Одеса зустріла нас палючим сонцем. На вокзалі не проштовхнутися. І хоча за 2 роки життя в столиці я звикла до великого потоку людей, однаково був дискомфорт. З парковки для таксі хтось закричав.

— Лано, ходіть сюди. Я тут.

Подруга озирнулася і потягнула мене за собою. Жінка, яка одразу впізнала Лану в натовпі, і була Олеся. У суперкороткій сукні та на підборах вона більше нагадувала топмодель, ніж хазяйку кафе з морозивом. Проте, в розмові Олеся виявилася надзвичайно приємною та простою людиною. Виявляєтся, вона довгий час працювала піджейкою в клубі, і врешті-решт назбирала грошей на відкриття власного бізнесу. Їй було 33 роки, хоча виглядала максимум на 25.

Спочатку ми завезли речі у квартиру. Житло виявилася крихітним. Одна невелика кімната, крихітний санвузол та мінікухня, проте на першій лінії. Я вийшла на балкон і зачаровано подивилася на кораблі, що неспішно пливли кудись у морі. Неймовірно гарно.

Потім пані Олеся показала нам робоче місце. До кафе нам було йти 2–3 хвилини повільною ходою. Хоча кафе — це дуже голосно сказано. Це, швидше, великий садовий павільйон. У ньому стояли кілька морозильних камер, заповнених усілякими різновидами морозива. Ще було 5 столиків для гостей. Також ми мали продавати напої: кава, соки, різні коктейлі. Алкоголю, на щастя, у меню не було. Поки все складалося якнайкраще.

Зранку ми з Ланою ледве не проспали. Одяглися майже однаково: футболки в смужку і джинсові шорти — стильно та зручно. Що все буде не так легко, ми зрозуміли ще о 8 годині ранку.

Спочатку в павільйон залетів натовп молодиків, які вимагали каву. Деякі хлопці вирішили випити бадьорливого напою перед робочим днем, були й ті, хто, очевидно, ще й вдома не був після нічної гулянки. Народ різношерстний, поводили себе відповідно. Кавоварка працювала безперестанку, а ми тільки те й робили, що намагалися не переплутати: що, кому і скільки.

Коли перша лавина зійшла, почалася друга. З 10 ранку стояла черга з відвідувачів пляжу за морозивом та холодними напоями. Коли на годиннику показало 12, я вже нічого не хотіла, окрім сховатися під прилавком та не визирати. Лана побігла в магазин, щоб купити якоїсь їжі нам на обід. А я, користуючись можливістю, поки нікого не було, втомлено всілася на підлогу біля холодильника.

Коли на прилавку дзенькнув дзвінок, який сповіщав, що прийшов новий гость, я не втрималася і вголос застогнала. Ледве піднявшись на ноги, помітила за прилавком молодого привабливого хлопця з планшетом у руці.

— Доброго дня, я представник компанії «Снігова королева». Хочу розвісити у вас наші рекламні банери.

— Так, звісно, — махнула я рукою. Виходить, це не звичайний відвідувач. Від цього ще більше соромно. — Вам допомогти?

— Якщо не важко. Мене, до речі, Сергій звуть, — хлопець привiтно усміхнувся. Його усмішка була ідеальною. Боже, хіба можна бути таким привабливим? Це злочин проти дівчат.

— Приємно познайомитися, я Злата, — аж трохи зашарілася.

— Злато, потримай, будь ласка, банер рівно, поки я його буду кріпити над морозильними камерами, добре?

— Так, звісно.

Я намагалася не виказати своєї зніяковілості, коли хлопець підійшов до мене позаду та почав скотчем прикріплювати банер. Він був близько. Занадто близько. Відштовхнути я його не могла, адже тримала банер. І, чесно кажучи, не хотілося. Сергій був на голову вищий за мене, широкоплечий. Коли хлопець стояв за спиною, здавалося, що він сховав мене від усього світу.

— Златко, а ти я бачу тут не нудьгуєш, — почула я дзвінкий голос Лани. Подруга саме повернулася в павільйон з їжею.

— Просто допомагаю Сергію повісити банер, — прошипіла я, згораючи від сорому.